«Я застрягла в місті та у власному тілі». Як бердянка Марія жила в окупації з депресією

Чотири роки Марія вела дві боротьби – з окупацією та депресією

Марія втратила все майже одночасно: роботу в місцевому медіа, плани на майбутнє. Коли у 2022–му Бердянськ опинився в ізоляції, дівчина вже була в ізоляції власній. Побут перетворився на тягар.

Окупація в Бердянську це не лише танки. Це специфічний запах дешевого пального, це зникнення звичних продуктів і поява на полицях чужих продуктів. Для Марії ці зміни стали фоном її хвороби.

Сміття ставало частиною інтер’єру. Коли в тебе немає сил встати, щоб вимити чашку, тобі стає байдуже, що відбувається на площі перед виконкомом. Єдиним вікном у реальність стали серіали. Вони замінили Марії друзів, море та саме життя. Там було все зрозуміло, на відміну від Бердянська, де кожен вихід на вулицю міг закінчитися перевіркою телефона чи допитом.

«Депресія в окупації – це коли твій дім стає твоєю в’язницею, але ти сама зачиняєш двері зсередини. Я місяцями не мила голову, бо для кого? Для окупантів, яких я бачила з вікна?».

Окупація душі

Соціальне життя міста деградувало разом із Марією. Знайомі обличчя зникали: хтось виїхав, хтось перевзувся, хтось просто замовк. Страх став головною емоцією в чергах за хлібом. Марія також обрала мовчати.

Весь цей час у Запоріжжі на неї чекав Артем. Він виїхав за кілька днів до війни, поїхав в гості до батьків. Так і залишився там, просив дівчину виїхати.

«Артем надсилав мені фото вільного неба, парків, природи. А я дивилася на ці фото і відчувала лише дику втому. Він постійно просив мене виїхати, а я боялася ще більше, закривалася і впадала в ступор».

Останній крок до волі

Момент прозріння настав раптово. Одного разу в будинку вимкнули світло на кілька діб. Без серіалів Марія залишилася наодинці з тишею окупованого міста. Вона почула, як на вулиці сміються чужі люди, і це викликало в неї фізичну нудоту.

«Я зрозуміла, якщо я помру в цій закиданій мотлохом квартирі, вони переможуть. Не просто місто, а мене особисто. Я встала, вперше за довгий час подивилася на себе – змарнілу, бліду і написала Артему, що хочу виїхати. Весь цей час мене утримували батьки та сестра, прийшов час брати себе в руки.

Евакуація та початок терапії

Виїзд був окремим випробуванням для нервової системи, виснаженої депресією. Але наближаючись до підконтрольній Україні території, Марії лише переконувалась, що робить правильно.

«Коли я нарешті побачила Артема, я не плакала. Я просто відчула, як моє тіло, яке чотири роки було напруженою пружиною, нарешті розслабилося. Він сказав, що ми все вилікуємо, все налагодиться. І я вперше за чотири роки повірила, що це можливо. Моя деокупація тільки почалася – з першої пігулки антидепресантів і першого подиху вільного повітря».

Сьогодні Марія вчиться жити наново. Вона знає, що Бердянськ чекає на неї, але повернеться вона туди лише тоді, коли місто – і вона сама – знову будуть вільними.