«Ну як же я їх покину?» – бабуся залишається в окупації заради котів

Катерина Петрівна 75-річна жителька Бердянська, яка все своє життя провела в цьому затишному прибережному місті. Вона ніколи не виїжджала далеко від дому, оскільки завжди відчувала себе щасливою та потрібною саме тут. Жінка мала родину, яка її підтримувала, двох улюблених котів і старого собаку. Її життя йшло тихо та спокійно. Дні сповнювалися турботою про рідних і чотирилапих друзів.

Але війна увірвалась раптово та зруйнувала все, що було знайомим. Одразу після початку повномасштабного вторгнення, багато сусідів Катерини Петрівни кинулися збирати речі та планувати евакуацію. Діти жінки також задумалися про переїзд, бо жити під окупацією ставало все складніше. Страх і небезпека переслідували на кожному кроці. Вони звернулися до матері з проханням виїхати разом із ними.

Проте, на той момент, у Катерини Петрівни вже було не двоє котів, а десять. У перші дні окупації вона почала збирати покинутих тварин по сусідству. Сім’ї, які поспіхом виїжджали, кидали своїх домашніх улюбленців і старенька не могла дозволити їм залишитися на вулиці напризволяще. Вона прихистила всіх котів, яких знайшла. Її життя стало ще важчим: часто вона сама недоїдала, щоб нагодувати своїх вусатих друзів. Щодня вона ділилася з ними своїми мізерними запасами, інколи вдавалося дістати трохи молока, яке їй передавали сусіди, що ще залишалися в місті.

Окрім новоприбулих, Катерина Петрівна мала ще свою кицьку та старенького собаку з підбитим оком. Уся ця звіряча компанія стала її родиною у важкі часи.

«Пізніше двох котів віддала добрим людям, які вирішили залишитися в окупації, але ще вісім лишилися зі мною. Влітку вони бігають на вулиці, а взимку я їх забираю до себе в будинок, щоб не замерзли. Їм нікуди йти, а мені – немає кому віддати. Я ділюся з ними своїми продуктами, іноді хтось із сусідів приносить трохи молока або печива для мене. Ще й син зі мною живе. Непутящий він, роботи немає, живемо на мою пенсію. Ну як я їх покину? Вони ж всі як діти», – розповідає Катерина Петрівна зі сльозами на очах.

Кожен день для пенсіонерки – це боротьба за життя її нової родини. Вона не може залишити своїх підопічних, бо знає, що без неї вони не виживуть. Для жінки ці коти стали сенсом життя в умовах, коли все інше здавалося втраченим. Вони дають їй відчуття відповідальності та зв’язок з домом, який вона не може покинути, навіть попри небезпеку.

Катерина Петрівна зберігає надію на те, що одного дня Бердянськ знову стане вільним і вона зможе повернутися до звичного життя. Але поки що її місія – дбати про своїх пухнастих друзів, які, як і вона, залишилися у пастці війни.