Паралельні життя: лист від нашої читачки про розрив між двома реальностями

У листі вона ділиться болем втрати, постійною тугою за минулим та пошуками внутрішньої гармонії між минулим і сьогоденням:

Я не оригінальна у своєму листі. Певна, що не напишу тут нічого нового, нічого з того, чого ви не чули за ці три роки.

Але, можливо, в цьому і суть.
Бо попри те, що минає час – наші рани не гояться, діра в серці не заростає, легше не стає.
Біль лиш притуплюється, і ти вчишся жити, відчуваючи його перманентно.
Ходиш чужими вулицями чужого міста, повертаєшся в чужу квартиру, лягаєш спати в чуже ліжко. І більше нічого не відчуваєш «своїм».
Як і себе – ніде не відчуваєш своєю.

Ні, звісно, за ці роки в «новому житті» відбулося багато хороших речей.
Я ціную кожен день свого життя. Я дуже вдячна за нього.
Але от відчуваю себе, ніби на перетримці.
Я нагодована і в теплі, але нишком усе поглядаю на годинник із думкою: «Коли вже там додому?»

«Ти надто тримаєшся за минуле», – співчутливо кажуть мені нові знайомі. – Час відпустити.

Але я ні за що не тримаюся. Триматися, власне, справді немає за що.
Лиш за спогади.
Я ніби застрягла між двома світами. Між двома життями.
Дивно, але вони тривають паралельно.
В одному – я відчайдушно намагаюся облаштовувати своє нове життя.
В іншому – потай від усіх живу десь глибоко в серці своє старе.
І іноді вже не знаю – яке з них справжнє.

Я пишу сюди, бо цей текст читатимуть люди, які пройшли чи проходять схожий шлях. І точно відчували подібні емоції.

Якщо ви теж відчуваєте все це – обіймаю вас. Мені дуже шкода, що ми через це проходимо.
Якщо ви змогли відпустити й відкритися новому життю – поділіться, що вам допомогло?
Можливо, ви допоможете і мені. Або не лише мені.