«Пів години здалися вічністю»: як боєць із позивним «Бердянськ» рятував побратима під артобстрілами

Побратим «Бердянськ» – піхотинець, стрілець. У цивільному житті ремонтував комп’ютери, а від лютого 2025 року – у Збройних Силах. Після базового вишколу став до лав 33-ї. На позицію вперше вийшов біля Олексіївки на Донеччині. Про свій шлях та фронтові будні “Бердянськ” розповів на сторінці 33-ї окремої механізованої бригади у Facebook.

«Спочатку було доволі спокійно. А потім почалося: скиди з FPV, постійні обстріли з артилерії та мінометів. Тяжко, але ми стоїмо і попри все тримаємо Багатир та Олексіївку».

Воює «Бердянськ» лише кілька місяців і свій досвід чимось особливим не вважає. Проте, розповідає боєць, час на війні спливає інакше, ніж у звичайному житті.

«Довго – це не дні чи тижні. Довго – це коли я з побратимом ішов евакуювати пораненого з Олексіївки в Багатир. Багато ворожих дронів, страшно. Спочатку пів села пройшли – короткими перебіжками, від хати до хати. Далі рухалися полем – теж перебіжками. Добре, що де-не-де траплялися невеликі кущі, і ми могли сховатися».

Дісталися пораненого, оглянули, надали йому першу допомогу. Виявилося, що попри поранення в пах, боєць може рухатися самостійно.

«Це був побратим з нашої бригади, але з іншого підрозділу. Кажемо йому: друже, якщо хочеш жити, треба йти. Підбадьорили його, тож він підвівся й помалу рушив. Ішли ми з Багатиря дуже повільно: півтора кілометри здолали аж за пів години. Відкрите поле, багато ворожих дронів, сильний вітер. Рухалися ми так само перебіжками: від куща до куща».

Пів години здалися «Бердянську» вічністю. І тоді навички, яких набув на вишколах, пригадав автоматично – пораненого успішно доправив до точки евакуації.

Іншим разом «Бердянську» довелося добряче спітніти, коли взяв у полон окупанта.

«Командир повідомив по рації: ворог попереду, зустрічай. Під*р рухався полем. По дорозі його трохи «розібрали» наші FPV, і він забіг на найближчу ферму, хотів там сховатися – але по фермі добре відпрацював наш «вампір». Спробував перебігти в сусідню хату, та смертоносні «пташки» побачили його й там».

Окупант зрозумів, що смерть не забариться, і вирішив не випробовувати долю. «Скинув» зброю й рацію. З воєнним квитком та паспортом у піднесених вгору руках вийшов до «Бердянська» – здався в полон.

«Доправляв його потім на точку евакуації. Я біжу, за мною полонений, а за ним мій побратим. Двохсот метрів не минули, як налетіла ціла купа «мавіків». Поруч FPV вибухають. Щойно сховалися в одній хаті, як над нею завис ворожий дрон. Дочекалися, поки виснажиться батарея і дрон відлетить, тоді швидко перебігли на іншу вулицю».

Потім ще кілометр бігли полем, ховалися у лісосмугах. Знову забігли у село.

«Аж раптом у нашому квадраті почав працювати «120-ий» міномет. Сховалися в хаті. Міномет стих – рушили далі. Загалом шість годин добиралися».

Далі – більше. За свідченнями полоненого, у селі переховувався ще один окупант.

«Дві години я прокрадався туди і потім перевіряв кожну хату. Думаєш: чи нема там когось, хто підстрелить мене? Довго шукав, але нікого не виявив – той під*р уже втік звідти. Це завдання було для мене чи не найтяжчим, бо вимагало великого психічного напруження, уважності й обережності».

На війні ясність думки важливіша навіть за інтуїцію, гадає «Бердянськ».

«Мама вчила мене: про що думаєш, те й відбувається. Я думаю, що все буде добре. А найголовніший мій план – вижити».

Вижити й перемагати допомагають побратими. На війні «Бердянськ» набув двох справжніх друзів – вірних і незрадливих.

«Стоїмо одне за одного, як брат за брата. Одного разу на позиції моїх побратимів поранило скидом, і я мусив сам продовжувати бій. Мене тоді двоє штурмували, і мій друг прийшов з іншої позиції на допомогу. Разом ми відбилися. Ще й наш танчик потім приїхав. А сам би я, звичайно, навряд витримав».

Було й таке, що окупант вдерся на одну з наших позицій в Олексіївці, поранив бійця й засів у хаті. «Бердянськ» зголосився виручити товариша. Командир дозволив.

«Я вирушив, вистрілив у хату з гранатомета трьома «одноразками» – третя стала для окупанта фатальною. Побратима виручив, а мертвого під*ра ми затягли в гараж – і я потім щоразу, коли йшов повз нього, «вітався» з ним. «Здрасьтє!» – і пішов далі».

Шлях до Перемоги тернистий, та він єдиний можливий. Саме в це вірить друг «Бердянськ». Головне – твердість характеру.

«Перемога – це коли я прийду додому. А для цього треба відкинути росіян до наших міжнародно визнаних кордонів».