"Будемо націоналізувати"
Росіяни зайшли до Бердянська ввечері 28 лютого, а вже зранку зустріли потужний спротив місцевих. Люди практично голіруч намагалися знешкодити техніку окупантів, палили її коктейлями Молотова. Під тиском бердянців окупанти відвели свої танки з центру міста та навіть лишили на всіх установах українські прапори. Проте згодом усе ж почали наводити свої порядки.
"Людей змушували йти на співпрацю погрозами. Приходили зі зброєю на різні підприємства і казали: "Будемо націоналізувати". Перевертали всі шафи, шукали українську символіку. Я на момент окупації працював у Будинку культури і від співпраці з росіянами відмовився: просто забрав усі свої речі та пішов.
Також від колаборантства відмовлялася більшість учителів, зокрема, наша знайома. Вона розповідала, що до їхньої школи прийшли росіяни з автоматами. І мовляв, не бійтеся, ми ж з "міром" прийшли. Почали питати: "Які ви пісні про Бандеру вчите?" Вчителька й відповідає, що то все вигадка, і в навчальній програмі таких пісень точно немає. Вони не вірили і перепитували кілька разів. А потім наказали віддати всі книжки з історії України та загалом усю українську літературу", – розповідає Іван.
Іван Козлов
Наприкінці березня українська армія знищила в Бердянську російський військово-десантний корабель "Саратов".
"Це була десь 7 ранку. Я прокинувся і пішов по воду. Вийшов на вулицю, а там – канонада гучна та сильна. Виявилося, то вибухав боєкомплект підбитого корабля. Майже відразу туди полетіли вертоліти забирати військових. Поранених було багато: поруч із лікарнею я бачив 5-7 вантажівок "Урал", – коментує події Іван Козлов.
Відкат у 90-ті
Мешканець Бердянська розповідає, що життя в окупації – це як повернення в 90-ті роки: кілометрові черги, відсутність елементарних товарів, захмарні ціни.
"Настав такий час, що їжа у супермаркетах почала закінчуватися. Люди гребли все, що могли. Ціни зросли відразу в 3-4 рази, а деякі позиції – навіть у 5-6. Наприклад, картопля з 10 гривень злетіла до 60, цибуля так само. При цьому більше, як по два кілограми, в одні руки не давали. Бо був дефіцит навіть простих продуктів", – каже Іван Козлов.
А найдорожчими були гігієнічні товари: мило, шампуні, дитячі підгузки. Пальне продавали по 100 гривень за літр. Крім того, у банках і банкоматах закінчувалися гроші. Тому зняти кошти з карти було фактично неможливо, а безготівковий рахунок уже не діяв. Тобто людей умисно доводили до безгрошів’я, щоб вони не могли нічого купити.
На цьому фоні окупанти не пропускали до Бердянська українську гуманітарну допомогу. Натомість свою гуманітарку роздавали під прицілами телекамер, створюючи для глядачів картинку "благородних рятівників".
"А на початку березня в місті ще й вимкнулося опалення. На вулиці була мінусова температура. Тому ми грілися так: набирали у пляшки гарячу воду, клали їх під ковдри, вкривалися і завдяки цьому не замерзали", – пригадує Іван Козлов.
Іван Козлов з дружиною
Виживання в окупації та шляхи порятунку
Виїхати з окупованого Бердянська відразу родина Козлових не ризикнула, адже дружина Івана була на останніх тижнях вагітності, і пологи могли розпочатися просто в дорозі. Тому перші дні війни сім’я провела у підвалі сусідньої школи, готуючись народжувати молодшу дитинку.
"Перед пологами був цікавий квест у мене: пошуки необхідних ліків. Громадський транспорт тоді майже не ходив, а власного авто у мене немає. І от пішки з 9 ранку до 18 вечора я обходив чи не всі аптеки Бердянська, висмикуючи то там ампулку, то там дві. Ще проблема була знайти підгузки для новонароджених. Також знаю, що був великий дефіцит ліків для сердечників та діабетиків", – розповідає Іван.
11 березня в родині народилася друга донечка. А вже в квітні почали шукати можливості для виїзду. І вибратися вдалося лише з другої спроби. Першого разу окупанти пропустили автобус на кількох блокпостах, але потім раптово розвернули назад без жодних пояснень.
"Перевіряли росіяни переважно чоловіків. Шукали на них татуювання, певно, хотіли знайти "азовців". Також видивлялися сумки, що саме вивозимо. Ще була дивна ситуація. Під час перевірки на блокпосту повз нас проїжджала хлібовозка. То росіяни ту машину зупинили, почали забирати звідти хліб і роздавати нам. Мовляв, дивіться, які ми добрі", – каже бердянець.
Згодом окупанти припинили пускати до міста евакуаційні автобуси, організовані українською владою. Залишався єдиний шлях порятунку – виїхати з приватними перевізниками. Одне місце коштувало 2000 гривень. А родині Козлових необхідно було вивезти 4 людей. Грошей у сім’ї на той час уже не було. Тому Іван звернувся по допомогу до благодійного фонду.
"Виїжджали ми 23 травня до Запоріжжя через Мелітополь. На виїзді з Бердянська нас почали перевіряти буряти. Виходимо з автобуса по одному, показуємо паспорти. Один бурят питає в мене: "Куди їдеш і навіщо?" Що відповідати? Кажу: "Мені сказали, що там можна дитя оформити, свідоцтво про народження зробити". Він покивав головою і пропустив. Так ми прибули до Запоріжжя. Коли під’їхали до українського блокпосту, всі відразу відчули полегшення, свою свободу. Жінки навіть цілували наших військових. Усі, хто був в автобусі, нарешті радісно сказали: "Слава Україні!" Нас почули і відповіли: "Героям слава!" Це були неймовірні відчуття", – розповідає Іван.
У Запоріжжі родину Козлових поселили в тимчасовому прихистку. А згодом усі перебралися до міста Дніпро, де живуть і досі у квартирі свого друга.
"Ми коли приїхали в Дніпро, то десь пару місяців просто відходили від окупації. Звикали до цивілізації: до постійного інтернету, до нормальної води, до смачної їжі. Моя старша 9-річна донька ніяк не могла наїстися печива, бо за місяці окупації українських товарів майже не було, або були дуже дорогі. А російська продукція ну зовсім несмачна", – говорить бердянець.
Виїхати з окупованого Бердянська відразу родина Козлових не ризикнула, адже дружина Івана була на останніх тижнях вагітності, і пологи могли розпочатися просто в дорозі
Справа душі та всього життя
Іван Козлов – хореограф, тренер із бальних танців. У Бердянську він працював керівником зразкового ансамблю "Мрія". Його вихованці ставали переможцями обласних та всеукраїнських змагань, а також міжнародних фестивалів і конкурсів. Було веселе насичене життя, багато планів на майбутнє, але російська окупація зруйнувала все.
На щастя, українці одне одного в біді не залишають. Колега-хореограф у Дніпрі, який має свою студію в місті, надав у розпорядження Івану один зі своїх залів. І тепер Іван Козлов – керівник клубу спортивно-бальних танців "Dream Dance" у Дніпрі.
"В нас навчаються як діти, так і дорослі. Займаємося всіма видами бальних танців. Якщо це європейська програма, то це повільний вальс, танго, віденський вальс, фокстрот і квікстеп. А латиноамериканська програма – це ча-ча-ча, самба, румба, пасодобль і джайв, – розповідає Іван. – Танці дають можливість кожному відволіктися від того жаху, який відбувається навколо. Це позитивні емоції, котрі необхідні кожному, щоб нормально жити в очікуванні найголовнішої події всіх українців – нашої перемоги!"
Вікторія Ярижко, спеціально для "УП. Життя"
