Між сильними і зламаними – тисячі тих, хто просто живе. Історія переселенки з бердянська.

Переселенців стало так багато, що ми часом забуваємо: за цією жорстокою «статистикою» стоять окремі людські життя. Зі своїми втратами, надіями, звичками. Історія Марини з Бердянська – про це.

Ми звикли говорити про переселенців у двох варіантах. 
Або, як про тих – хто усе втратив і зламався. 
Або – як про тих, хто «зміг». Останнім – особлива повага. 
Але між цими двома крайнощами – тисячі людей, які просто живуть. Без гучних історій успіху чи провалу. І, можливо, саме тому – без особливої уваги до їх доль.

Марина живе в невеликому містечку на заході України. 
До війни в неї було «звичайне» життя – невеликий дім у Бердянську, улюблена робота, велика родина, друзі, вихідні на морі. 
Коли місто окупували, Марина з дітьми виїхала «на трохи». Тепер це «трохи» триває четвертий рік».
За цей час жінка змінила декілька робіт, квартир і повністю втратила відчуття стабільності.

«Мені часто кажуть: стільки часу минуло, вже можна давно звикнути.
І звикнути, дійсно, можна.
Більше того, мене лякає, що я дійсно звикла. 
Звикла до того, що разом із домом я втратила відчуття безпеки.
Звикла, що, можливо, вже ніколи його не матиму. Ні, я звісно хочу вірити, що колись зможу купити чи побудувати свій новий дім – але поки в мене ледь вистачає на оренду чужого.

Я звикла до гойдалок між «я справлюсь» і «я вже не можу».
Звикла до невизначеності, до чекання, до мовчання.
Але досі не можу звикнути до одного – як все, що ми переживаємо – стало нормою?

Як так сталося, що переселенців, які втратили все, поставили на одні сходи вимог із тими, хто продовжує своє звичне життя?
І як ми стали вартими уваги лише тоді, коли «успішно адаптувались»?

Я розумію, що зараз важко всім. Я не про змагання болем.
Я про нерівність умов.
Бо в той час, який хтось присвячує покращенню і розвитку свого життя – ми з усіх сил шкребемось, щоб хоч близько наблизитись до того рівня, який колись мали вдома.

Переселенців хочуть бачити героями, які змогли адаптуватись і відродитись, а не людьми, які втратили.
Але ми – не люди нового старту. 
Ми люди втрат.
І від цього нікуди не дітись.

Можливо, чим швидше це зрозуміє решта суспільства, тим легше нам буде жити.

Коли з нас, нарешті, знімуть цей тягар очікування: які ж ми переселенці?
Ті, що герої?
Чи ті, що жертви?

А ми – не ті, і не інші.
Ми просто люди, які намагаються жити далі.
Іноді це виходить краще. Іноді – гірше.
Але головне – що ми намагаємось.