Повернутися, щоб вижити. Чому переселенка з Бердянська не змогла почати життя заново на підконтрольній території

Історія Олени (ім'я змінено з метою безпеки), яка пройшла через кілька міст, низькі зарплати та розлучення, але зрештою була змушена поїхати назад в окупацію.

«Грошей вистачало на їжу і найдешевшу кімнату»

Олені 34 роки. У Бердянську вона мала роботу в торгівлі, друзів та звичний побут. Після виїзду разом із чоловіком вони спочатку зупинилися в Запоріжжі, потім переїхали до Кропивницького, згодом у невелике селище на Черкащині, а далі була спроба зачепитися у Києві.

«Перші місяці ми жили на адреналіні. Здавалося, що треба просто перетерпіти, знайти роботу і все налагодиться. Але реальність швидко приземлила. Без зв’язків і в чужому місті тобі пропонують лише найпростішу працю з мінімальною оплатою. Я працювала продавчинею, адміністраторкою, фасувальницею на складі. Отримувала копійки – 15 тисяч гривень. Коли оренда навіть найскромнішої однокімнатної квартири коштує від 8 тисяч плюс комуналка, ти розумієш, що сама фізично не виживеш».

Поки Олена була з чоловіком, фінансово було трохи легше – вони ділили витрати навпіл. Проте постійний стрес, невпорядкованість побуту та невизначеність зруйнували шлюб. Зрештою пара розлучилася. Олена залишилася абсолютно одна в чужому місті.

«Я просто більше не витримувала»

Втрата чоловіка стала початком кінця її спроб інтегруватися на новому місці. Допомоги чекати не було звідки. Батьки Олени весь цей час залишалися в окупованому Бердянську – вони пенсіонери, які не наважилися залишити свій дім і все нажите майно.

«Коли ми розійшлися, навалилася така порожнеча, яку важко описати. Ти засинаєш і прокидаєшся з однією думкою: де взяти гроші на наступний місяць оренди? Я ловила себе на думці, що працюю по 12 годин лише для того, щоб віддати всі гроші чужій людині за куток у квартирі, де навіть не можу розслабитися. В якийсь момент сили просто вичерпалися. Я зрозуміла, що морально і фізично зламалася».

Батьки щодня кликали Олену додому. Там, в окупації, була їхня власна велика квартира, де не треба платити за оренду і де на неї чекали близькі.

«Я дуже не хотіла повертатися. Страшенно не хотіла. Я знаю, що таке жити під окупацією, цей тиск, ці правила гри, російські прапори на вулицях. Але альтернативою було опинитися на вулиці тут. Без підтримки близьких, без нормального житла, з вічним почуттям непотрібності. Моє повернення – це не політичний вибір. Це вибір виживання».

Шлях назад

Дорога додому була довгою, дорогою та виснажливою. Проходження фільтрації Олена згадує як окреме коло пекла. Кілька годин допитів, перевірка телефонів, страх, що розвернуть назад або затримають.

«Там, на кордоні, ти відчуваєш себе абсолютно безправною істотою. Вони порпаються у твоєму житті, твоїх переписках, ставлять провокаційні питання. Мені пощастило – мене пропустили. Зараз я вже в Бердянську, з батьками. Тут усе чуже і водночас до болю знайоме. На вулицях повно чужих людей, військових рф, панує атмосфера якогось застиглого радянського союзу. Мені важко дихати цим повітрям».

Олена зізнається, що не будує планів на майбутнє. Роботи з адекватною оплатою в місті майже немає, а психологічний тиск окупації тисне щодня. Проте тепер вона принаймні має дах над головою та знаходиться в колі родини.

Коли державна підтримка мінімальна, ціни на оренду житла неконтрольовані, а власні сили вичерпані, вибір часто зводиться до банального інстинкту самозбереження. Олена повернулася не до окупаційної влади – вона повернулася до батьківської квартири, яка стала єдиним місцем, де її не виженуть на вулицю через порожній гаманець.