Психологія єднання. Як бердянський код допомагає знайти опору в собі та зберегти ідентичність

Код як фокус на цінностях

Коли ми говоримо про «код» – українця чи мешканця конкретного міста – ми часто шукаємо щось ефемерне. Проте з точки зору психології цей термін має цілком конкретне навантаження. Наталія Бубнова підкреслює, що на початку повномасштабного вторгнення (а для багатьох – ще у 2014 році) запит на розуміння власної ідентичності став способом захистити внутрішні кордони.

Коли ми кажемо про код, ми ніби підсвітлюємо, фокусуємось на цінності, – пояснює Наталія. – Подивіться, які ви цінні тут, і чим ви відрізняєтесь суттєво. Це не про перевагу, як у нацизмі, а про те, чим ви можете збагатити світ. Вас видно, ви відрізняєтесь, навіть якщо зовнішньо дуже схожі на інших, ви маєте інший спосіб мислення та дії.

Для бердянців цей код десятиліттями був нерозривно пов’язаний із відчуттям дому як джерела сили. Психологиня зауважує, що раніше у кожного з нас було безумовне право: «Коли захочу, я поїду на рідне каміння, посиджу, подихаю, наберуся там сили, а потім поїду кудись за світи і буду там реалізовуватись». Зараз, коли цю фізичну можливість відібрали, «рідне каміння» доводиться вибудовувати всередині себе.

Дилема адаптації

Одним із найскладніших викликів для переселенців є баланс між прагненням бути серед бердянців та необхідністю вписуватися в нове середовище. Наталія Бубнова акцентує на тому, що психологічне об’єднання громади не повинно ставати «інформаційною бульбашкою».

Є правило: в чужий монастир зі своїм уставом не ходять. Коли ми опиняємось в іншому місці, ми маємо спитати про правила, які тут діють, і вписатися в них. Бо якщо ми цього не робимо, ми стаємо загарбниками, які не визнають ні мови, ні традицій нового середовища.

З іншого боку, повна асиміляція без збереження свого коріння також є травматичною. Оптимальний шлях – це використання «енергії рідної землі» для того, щоб мати сили рости в новому грунті. Наталія наводить приклад однієї кав’ярні на Київщині, яка під час блекаутів стала справжнім хабом для бердянців.

Коли там запрошували всіх грітися, і в загальних чатах писали: «Йдіть туди, бо то бердянці, бо там тепло», мені було приємно до сліз. Це частинка чогось рідного. Якщо психологи чи активісти створюють такі осередки, щоб дати людям поштовх, наповнити приємними емоціями від спогадів – це окей. Це працює як українські фестивалі за кордоном: люди приходять за часткою рідної енергії, щоб підживитися і реалізовуватися далі.

Від очікування до хронічної тривоги

Час змінює запити, з якими люди приходять до фахівців. Якщо у 2022 році домінували шок та сподівання на «два-три тижні», то зараз, на п’ятий рік великої війни, тривога стала хронічною. Люди відчувають втому, а стосунки на відстані – у подружжів, де хтось у війську чи за кордоном – вимагають надзусиль.

Зараз ми навчаємось використовувати ту тривогу для нормального функціонування, – каже психологиня. – Ми дивимося на неї не тільки щоб зменшити, а щоб зрозуміти, як з нею жити.

Цікаво, що довіра до психологічної допомоги серед бердянців суттєво зросла. Наталія порівнює це з культурою медичних чек-апів: молодь сприймає турботу про ментальне здоров’я як повсякденну норму. Більше того, робота з фахівцем стала способом зберегти якість спілкування з близькими.

Раніше багато питань люди вирішували з друзями. Але зараз швидкість часу така і зустрічі настільки рідкісні, що хочеться наповнювати їх чимось душевним, а не вирішуванням своїх емоційних проблем. Тому йдуть до спеціаліста, щоб повернутися в родинне коло вже з чимось приємним.

Як знайти опору, коли все навколо хитається?

На запитання, чи можуть психологи «об’єднати» бердянців, Наталія відповідає метафорично: спочатку треба «скласти» кожну окрему людину. Адже справжня стійкість громади починається з цілісності кожного її члена.

Коли людина в стані «розкладання», ми працюємо, щоб вона склалася заново. Я приймаю себе будь-якого: і злого, і розчарованого, і того, хто втратив надію. Це головна задача мозку – навчатись і адаптуватись. Психолог допомагає зібрати ці частини, показати, що навіть якщо вони різні, ви все одно цілі. Бо в різні часи життя хтось виходить на авансцену, а хтось сидить у глядацькому залі, але всі вони – це ви.

Земляцтво дає нам ілюзію безпеки та швидку довіру: «Ти з Бердянська? О, я з Маріуполя чи Токмака. Ми з Приазов’я». Це допомагає на старті, але справжню опору людина має знайти всередині себе.

Ми шукаємо тих, хто може нас зрозуміти швидше, але потім все одно роздивляємося: чи конектимось ми по цінностях? – підсумовує Наталія Бубнова. – Саморефлексія дозволяє вийти з будь-якої кризи. Можливо, це довше, ніж із фахівцем, але можливо. Головне, пам’ятати: спочатку ми шукаємо опору в собі, а вже потім ідемо в суспільство, щоб ділитися цією силою з іншими.