Михайло Чапля харків’янин, але тривалий час до повномасштабного вторгнення разом з дружиною Сєвіндж жив у Бердянську. В 2015 році чоловік доєднався до лав «Азову». Він з першого дня великої війни був у Маріуполі. В інтерв’ю «Бердянськ 24» Михайло розповів про події в місті, умови в російській колонії та чи варто відвідувати мітинги на підтримку полонених.
«Маріуполь увійде в військову історію»
Михайло розповів, що напад росії не був для нього неочікуваним. За його словами, свідомі харків’яни розуміли, що щось відбудеться, ще до початку АТО.
«Я ще пам’ятаю ще до 2014 року, що в Бєлгородській області починали будувати військову базу. Так, розвіддані були, але ніхто нікому не казав. Проте харків’яни розуміли, що це не може бути просто так. Ніхто просто так не посилює свої адмінкордони та не стягує до них війська. Тому я знав, що буде вторгнення, але я не знав, як воно буде», – запевнив Михайло.
Одразу після вторгнення «Азов» вирушив до Маріуполя. Михайло згадав що тоді коїлося в місті.
«Одні бігають і метушаться, переживають, а інші грабують. Дехто бере їжу, дехто генератори, а наркомани беруть пакет з чохлами на мобільні телефони. Але вони тягнули все, що є. Це парадоксальне місто. Це місто герой, але це і місто колаборант. Бо дуже багато було людей, які продали всіх з потрохами. Але були й місцеві, які нам допомагали, дай Боже їм здоров’я. Один чоловік знав завод і нам допомагав. Окупанти не думали, що отримають такий відсіч від Сил оборони в Маріуполі. Думаю, що це увійде у військову історію як місто, яке просто так не можна було взяти. Хоча всі розуміли трагедію», – зауважив військовий.
Азовець зазначив, що події в Маріуполі розвивалися поступово. Він наголосив, що і оборона міста, і вихід у полон були виконанням наказу командування.
«Ми виконали два накази Верховного головного командувача. Перший – це не здавати гарнізон Маріуполь. І другий – здати гарнізон Маріуполь. Тобто ми не просто вийшли та сказали, що здаємося, ні. Ми виконали наказ. Вірили, що до нас йде якась підмога, що вищим командуванням розробляються плани з нашого визволення. Бо нам ніхто не доносив інформацію, ми маленькі люди. Це там, у великих кабінетах, все вирішується», – зауважив азовець.
«Ламали ребра, щоб вони пробили легені, відбивали печінку та нирки»

Михайло підтвердив, що росіяни бояться «Азову», бо з полку зробили «страшилку». Також він розповів, що український полк порівнювали з «ІДІЛом». Після виходу у полон Михайло потрапив до Оленівки. Він згадав теракт і що відбувалося одразу після нього.
«Я сплю з берушами та прокинувся від запаху горілих кісток. Вибігаю у дворик, бігають ФСІНовці (Федеральна служба виконання покарань – ред.) з кулеметами. Кричать, щоб всі заходили, бо будуть стріляти, щоб ми це не бачити. Ми чули крик, стогін, прохання про допомогу», – загадав захисник.
Потім чоловіка перевели до СІЗО-2 Таганрогу. Новий етап знущань почався для чоловіка на його день народження 27 вересня 2022 року.
«Була так звана прийомка. Нас жорстко відбивають. Вони готувалися: шокери, палки, дубинки, собаки. Було понад десять швидких, які забирали наших хлопців, настільки був критичний стан азовців. Вони забивали, ламали ребра, щоб вони пробивали легені та був пневмоторакс, тобто люди помирали. Це була лише прийомка, перші години. Нас тільки з «Камаза» стягують, б’ють, кажуть, щоб ми по-пластунськи лізли на купу, живих людей вони скидають на купу. При чому ти ж зв’язаний, все замотане, руки, очі. Ти не розумієш де ти, лише чуєш крики. Б’ють, б’ють, б’ють, б’ють. Ну це все, це вже почалося збочення. Тортури. Потім, кажуть, всім встати. Ви скидаєте верхні речі, команда «к досмотру». Тобі викручують руки, стаєш як можна ширше ногами та тебе б’ють по тулубу, по ногах, внутрішній та зовнішній частині рук. Це режим такий особливий, як у смертників, як у людей, які засуджені на довічне. Вони стають тобі на ноги, на руки. Хтось б’є по ногах палками. Там було дуже жорстко. І там немає поваги до гендера. Паровозиком заходиш в якусь там кімнатку, я дивлюся, що це просто жесть, бачу дві смуги – це лайно і кров», – згадав перший день в СІЗО-2 Таганрогу Михайло.
За те, що чоловік офіцер «Азову», його пару разів переводили в карцер. Вперше 9, а вдруге 8 місяців Михайло провів у одиночній, а в перервах у звичайній камері. Він розповів, що під час епідемії туберкульозу здорових хлопців спеціально підселяли в камери до вже захворілих та навпаки. Михайло зазначив, що поганим було не лише ставлення, а й умови, зокрема харчування. За два з половиною роки полону він схуднув на 47 кілограмів. Михайло зізнався, що катування були такими тривалими та регулярними, що він до них звик та перестав відчувати біль. Але попри все він не сумнівався, що повернеться додому.

«Б’ють щодня. Ти стоїш з заплющеними очима, руки вивернуті. Тебе б’ють в долоні шокером. Тебе б’ють по ногах, б’ють дубинками по ребрах, відбивають нирки. Є спецназівець, який хоче самоствердитися. Питає, хто ти по життю, у них така фішка. Кажеш, що азовець і він пробиває тобі в печінку. Вистачає два-три удари, щоб тебе зігнуло. Йде моральний тиск. Я просто розумію, що війна не може йти вічно. Я знав, що повернуся. Час іде, ми живі. Так, це життя ціною здоров’я, але це життя», – зауважив захисник.
Обмін та підтримка тих, хто досі в полоні
«Мене знімають на відеореєстратор, кажуть: «є претензії?». Я кажу, що, звичайно, немає, а у мене все спина в синцях. Далі мені кидають речі, вузликом зав’язані штани, зечка, піксель Збройних сил України, два берці: правий демісезонний, а лівий зимовий чомусь. У мене не було розгубленості взагалі. Як тільки ми перетинали кордон з Республікою Білорусь, Гомельська область – Чернігівська область, вже обмін відбувся, я дивився руйнування, думав як військовий, як вони заходили. Ти повертаєшся у суспільство, починаєш балакати з людьми.. чуєш про їхні проблеми та посміхаєшся. Думаєш, люди, у вас взагалі немає проблем. Обстріли, я не кажу там за фронт, я кажу за мирний сектор, вони просто лягають спати та можуть не прокинутись, оце в мене болить, оце проблема», – поділився Михайло.

Азовець наголосив, що щохвилини ув’язнені росіянами хлопці на межі зриву та закликав усіх виходити на акції підтримки військовополонених.
«Я сам ходжу на акції та закликаю людей: виходьте та кажіть, не залишайтеся байдужими, бо це дуже важливо. Громадськість має зрозуміти, що полон дійсно вбиває. Кожен день, кожна хвилина на межі зриву людей, які там перебувають. Ми (полонені – ред.) знаємо, що про нас пам’ятають і на нас чекають. Виходьте і кажіть всьому світу, не лише українцям і Україні», – наголосив Михайло