Старі фотографії, книги, вишиванки: що бердянці хотіли б повернути собі з окупації?

Раніше думала – ну які фотографії? А зараз хочу бабусині, мамині та внукові фото. Повернутися та забрати б всі 20 альбомів, – пише бердянка.

Фотографії – це виявилося найпопулярнішою річчю серед тих, які бердянці хотіли б повернути собі з окупованого Бердянська.

В моєму житті був період, коли я не хотіла робити фото. Ну от, цінність цих речей ніби стерлась для мене. Але сьогодні всі мої дитячі фотографії, а також моїх рідних – батьків, бабусі з дідусем, тіток та дядьків, і навіть улюблених дитячих друзів чи іграшок – все це для мене недоступне. І саме тоді я згадала, що фото – це ще й про ідентичність, – ділиться ще одна бердянка.

В цій цитаті дійсно закладено сенс, бо фото – це не лише шматочок роздрукованого глянцевого паперу. Це наша ідентичність. Бо саме воно нагадує нам, ким ми були, до кого належали, ким стали. Саме фото дає нам змогу не забути наших предків – давно померлих прабабусь, свідчення їхнього існування, збережене на світлинах. Це і про відчуття контролю над часом, бо ми ніби зупинили момент і можемо завжди до нього повернутися.

Але зараз у нас ніби забрали і це. Нам ніби забрали пам’ять, контроль, ідентичність та свідчення. Свідчення того, що я був там. Що я – бердянець.

Також серед речей, дорогих серцю, були і подаровані батьками книги, шкатулки, вудочки, вишиванки, які робились з любов’ю бабусями та мали б передаватися наступним поколінням.

І шкатулку, яку мені тато робив на 18-річчя (21 рік тому). Вона у вигляді будиночку, який був у нас колись в селі Роза.

Насправді, ці речі можуть здаватися дріб’язковими в порівнянні з тим, що дехто не мав змоги забрати навіть базові речі. Але цінність цього набагато вища, бо це подарунки від близьких людей. Коли ми тримаємо в руках подаровану мамою книгу, то насправді ми тримаємо її любов.
До того ж, ці речі неможливо відтворити. Можна купити таку ж саму шкатулку, але це буде не та унікальна шкатулка, яку подарував тато.

А ще – це турбота. Хтось рідний залишив частину себе, і щоразу, тримаючи цю річ в руках, людина гріється тією любов’ю.
Втрата цих речей може віддаватися болісним відлунням і турбувати ще багато років. Але це говорить лише про те, що щось було нам дійсно важливим.

В мене було пам’ятне каміння, вдома залишилось, – пише бердянець.

Не менш болючі коментарі були від тих, хто залишив в окупації домашніх улюбленців – котів та собак. Бо це супроводжується не лише сумом, тугою, а й відчуттям провини.

Але все ж найбільше відповідей ми отримали не про матеріальне. Бердянці хотіли б повернути море, можливість відвідати могили близьких, спокій і тишу, а ще – своїх рідних, які вимушені були залишитися в окупації, з якими не бачились вже понад три роки.

Я залишила у Бердянську не річ – я залишила частинку себе. Там, у затишних вуличках, у запаху моря на світанку, у старому фотоальбомі, що лежить на полиці, залишилися мої спогади, мрії, голос мами на кухні, сміх друзів, з якими ми будували плани на життя… Я хотіла б повернути не просто щось матеріальне, я хотіла б повернути відчуття дому. Ту тишу, в якій було спокійно жити, і той простір, де серце не боліло від тривоги. Хочу знову відчути, як пахне вільний Бердянськ – не з новин, а насправді.

Читайте також

Бердянці в нових громадах: свої серед своїх, але все ще трохи інші