«Я корисний, коли допомагаю іншим». Як Сергій евакуювався з окупованого Бердянська та почав волонтерити в Запоріжжі

Залишатися було вже неможливо

Сергій зустрів війну в рідному Бердянську разом із родиною. Перші дні окупації він називає напруженими й дивними, коли російські військові спочатку намагалися не показувати агресії, але дуже швидко ситуація стала складною.

«Спершу вони просто були, а потім почали зʼявлятися блокпости, почались обшуки, зникли звичні продукти, ліки. Не можна було нормально пересуватись містом», – згадує Сергій.

Його родина залишалася в місті до травня. Найскладніше, каже хлопець, було з ліками та їжею, адже магазини спустошили ще у березні, а аптеки закрилися майже одразу.

Вибір без вибору

Коли окупанти почали активно агітувати за отримання російських паспортів і вимагати їх при оформленні будь-яких документів, Сергій зрозумів, що залишатися небезпечно. До того ж, йому потрібно було вступати до університету і він не хотів це робити за російськими законами.

«Я не міг уявити себе з чужим паспортом і під чужим прапором. Ми прийняли рішення їхати, хоча всі розуміли ризики, а саме, виїзд через блокпости, перевірки, фільтрація, але іншого виходу вже не було», – розповідає хлопець.

Дорога через фільтрацію

Разом із батьками Сергій вирушив у довгу дорогу до Запоріжжя. Їх зупиняли на кожному блокпості, перевіряли телефони, ставили питання про родичів і політичні погляди. Хлопець згадує, що особливо боявся, коли військові цікавилися, чи має він знайомих у ЗСУ, чи підписаний на українські телеграм-канали.

«Я намагався не дивитися їм в очі, все видалив з телефону, навіть фото сімʼї. Але все одно було дуже страшно. Багатьох наших сусідів так і не випустили», – говорить Сергій.

Нове життя та допомога іншим

У Запоріжжі Сергій із родиною почав життя з нуля. Перший час, каже, взагалі не розумів, що робити далі. Сергій пішов працювати охоронцем, а у вільний час допомагав волонтерам, які рятують людей після «прильотів» та евакуюють тих, хто ще залишається в небезпечних районах.

«Я не міг сидіти без діла, коли навколо стільки людей потребують допомоги. Бачив, як у Запоріжжі приймають евакуйованих з різних міст, у тому числі з Бердянська. Тепер ми одна велика родина, бо всі пройшли через однаковий біль і втрати», – ділиться хлопець.

Все ще сподіваюся повернутися

Попри нове життя, Сергій не втрачає звʼязку з тими, хто залишився в окупації.

«Я вірю, що ми повернемося додому. Може, не завтра, але це точно станеться. Ми вижили, не здалися, зберегли себе і свою ідентичність. Цим нас уже не зламати», – каже Сергій.

Читайте також

«Я не втрачаю надії, що одного дня скажу «Слава Україні» в Бердянську: історія дівчини, яка залишилась в окупації