«Я не втрачаю надії, що одного дня скажу «Слава Україні» в Бердянську: історія дівчини, яка залишилась в окупації

Місто стало чужим 

«Я більше не відчуваю, що це моя земля, але знаю, що вона наша», – говорить Олена.

З початком окупації відчуття дому й безпеки майже зникли. Візуально ніби нічого не змінилось, бо її оточують ті ж вулиці, та ж квартира, але внутрішнє відчуття зруйноване.

У повсякденному житті місто, здається, живе своїм звичним темпом – робота, дім, іноді прогулянки. 

«Увечері в центрі збираються люди, грає музика, але так буває не завжди», –  розповідає дівчина.

Та за зовнішньою ілюзією спокою стоїть глибокий страх. Вона не бачила своїх близьких уже чотири роки, боїться виїхати з міста і не впевнена, що зможе впоратись сама, але лишається заради матері, бабусі й коханої людини.

Робота, ціна та медицина

Олена розповідає, що з продуктами в місті проблем немає, дефіциту харчів немає також. Ціни ростуть, але не критично. Найбільше можливостей для працевлаштування у центрі: дівчата найчастіше працюють у кафе, чоловіки – на будівництві. Зарплати можуть бути непоганими, але трапляються випадки експлуатації, бо роботодавці не завжди дотримуються обіцянок і умов.

Соціально вразливі групи виживають завдяки пенсіям і так званим «виплатам». 

«Літні люди отримують і українську, і руську пенсію. Багатодітні родини материнський капітал і заробіток одного з дорослих, але ці виплати нестабільні. Наприклад, моїй мамі перестали виплачувати материнський капітал ще до того, як мені виповнилось 18, хоча обіцяли інакше», – розповідає Олена.

Доступ до медичної допомоги формально є, але якість і спеціалізованість під питанням. У місті залишилось дуже мало ендокринологів і окулістів. Часто в аптеках продають неоригінальні ліки або дешеві аналоги, які не дають бажаного ефекту.

Страх перевірок 

Однією з найбільших загроз в окупації залишаються перевірки, або й просто випадкова зустріч. Олена згадує, як у 2023 році її хлопець і їхній друг вийшли на перекур біля під’їзду під час комендантської години. До них під’їхали ФСБшники і перевірили телефони, а потім зайшли в квартиру.

«Вони розглядали квартиру, питали про зброю, наркотики, ЗСУ, бо ми молоді отже, щось знаємо. Було дуже страшно», – згадує дівчина. 

Самій їй поки що не доводилось бачити затримань чи примусового вербування, але дівчина боїться, що її зупинять на вулиці й почнуть перевіряти телефон.

Бути українкою в окупації – це вибір

Найважче в окупації мовчати про свою ідентичність. Олена має змогу слухати українське радіо, дивитися новини, але робить це лише вдома і в навушниках. 

«Боюсь, що хтось почує, настучить і мене заберуть на підвал і катуватимуть», – говорить Олена.

Із друзями, які виїхали на підконтрольну Україні територію, вона підтримує зв’язок через Telegram і завжди вмикає VPN під час дзвінків, бо можуть прослуховувати розмови.

«Я дуже сумую за тим життям, що було до війни. І дуже люблю Україну. У мене є надія, що про наші міста пам’ятають і що ми повернемось додому», – каже Олена.

Тримає надія на повернення 

Коли стає важко, Олена дозволяє собі поплакати або виговоритися. Її тримають поруч найближчі – сім’я, друзі, хлопець. Вона мріє побачити хрещеного, зустрітись зі старою подругою, знову пройтись вулицями вільного Бердянська.

«Я хотіла набити татуювання з українським гербом, але боюсь. Хотіла підписати контракт і поїхати служити в ЗСУ, але не можу залишити маму, бабусю, коханого», – розповідає дівчина. 

Вона не вважає себе героїнею, але жодного разу не зрадила своїм цінностям.

«Залишатися українкою в окупації – це щоденний ризик, але найголовніше це не втратити надії на повернення», – каже Олена.

Про мрію, яка чекає свого часу

Про звільнення Бердянська Олена говорить без пафосу, але з вірою. 

«Я уявляю, як наші військові заходять у кожне місто і вивозять росіян у чорних пакетах, бо вони прийшли до нас із війною».

Після перемоги вона точно знає, що зробить найперше – купить український прапор і пронесе його на плечах. І одного дня, коли можна буде не ховатись, вийде на вулицю й на весь голос скаже «Слава Україні».