«Це було існування». Історія бердянки Юлії, яка разом з мамою виїхала до Німеччини, але повернулась до України 

Юлі (ім`я змінено з метою безпеки) було лише 11, коли почалося повномасштабне вторгнення. Вона не до кінця усвідомлювала, що відбувається, але страх пам’ятає досі:

«Мені просто було страшно від того, що я не знаю, як мені діяти, що мені робити. Я була дитиною, але пам’ятаю ці два місяці в Бердянську, коли дуже часто не було світла і не було можливості навіть спитати друзів чи родичів, як у них справи».

Батьки дівчини розлучені. Коли тато був на роботі, вона залишила йому записку на автомобілі – написала на серветці, олівцем для брів, що сумує.

В Бердянську вони пробули майже два місяці. У квітні виїхали до Кропивницького. Юля каже, що це було ніби тимчасово, вони думали пожити там два тижні, і не брали багато речей.

Але життя склалося інакше.

«Ми думали на два тижні, а вийшло на два місяці, а потім вже й на два роки».

Тато тим часом виїхав до Німеччини. Після довгих роздумів, через небезпеку, зростання цін і сильну тугу за батьком, Юля з мамою вирішили поїхати до Німеччини.

«Ми приїхали пізно ввечері 6 вересня, а мій день народження був 7-го. І це був найцінніший подарунок – просто побачити тата».

Перші враження були оптимістичні. Юля мріяла знайти друзів і відчути себе комфортно у високорозвиненій країні. Але сталося не так.

«Я себе не відчувала там живою. Було враження, що я просто існую».

Спочатку дівчина ходила на курси німецької мови для українців, знайшла кількох друзів. Але згодом стало важко – емоційно й фізично.

«Я приходила додому ніби вижатий лимон. Було дуже важко. І єдине, що мене тримало – це мама і тато».

Труднощі додавали й випадки дискримінації:

«Іноді ми гуляли, а за нами йшли німецькі підлітки і кричали неприємні слова. Було дуже неприємно».

У Німеччині Юля навчалася тільки онлайн: спочатку українська програма, потім німецька школа, але з дистанційною українською освітою. Вона самостійно опрацьовувала весь матеріал.

«Не вистачало часу, щоб зробити і німецьку, і українську домашку. Вчителі були лояльні, але мені все одно було дуже тяжко».

Через це і через відчуття чужості Юля вирішила повернутися. Її мама підтримала це рішення.

У квітні вони знову повернулися в Україну – до Кропивницького. Юля пішла в ліцей:

«Я хвилювалася, як все буде з навчанням. Але всі вчителі й учні до мене дуже лояльні. Я не відчуваю себе якоюсь зайвою чи не такою».

Зараз Юля бере участь у олімпіадах і конкурсах, пише, і це приносить їй задоволення. Каже, що саме журналістська студія стала для неї порятунком у Німеччині – там вона написала своє перше розслідування і зрозуміла, що хоче поєднати життя з журналістикою.

«Я люблю писати і після школи хочу вступити на журналістику».

Але попри нові можливості, Юля мріє про одне: повернутися до Бердянська.

«Я прожила там 11 років. Пам’ятаю свій будинок, парк Шмідта, море. І кафе Панорама на Приморській площі. Ми часто туди ходили з мамою і друзями».

У Бердянську досі лишилися деякі родичі. І хоч поки повернутися неможливо, Юля вірить, що одного дня це станеться.

«Це моя одна з найбільших мрій. Можливо, я прожила там небагато, але це моє місто. І я ніколи його не забуду».