«Сестра шле фото з Альп, а я чищу телефон перед Шереметьєво». Чому 30-річна Анна повернулася в окупований Бердянськ

Анна виїхала з Бердянська навесні 2022 року. Батьки дівчини залишилися в окупації – причиною був вік та стан здоров’я батька. Він був на 15 років старший за матір і у свої 85 роки мав значні труднощі з пересуванням.

Опинившись у невеликому місті в центрі України, вона почала життя з нуля. Влаштувалася адміністратором у місцеву приватну клініку, орендувала кімнату зі знайомою. Зарплати ледь вистачало на всі потреби, але дівчина все одно знаходила спосіб трохи заощаджувати на життя. 

«Перші пів року я була на паузі, в якомусь тумані. Щоранку перевіряла новини, сподіваючись на швидке звільнення міста. Потім прийшло розуміння, що це надовго. Я почала працювати по 10 годин на добу, щоб просто не думати про те, що залишила батьків самих», – розповідає Анна.

Дві сестри – два вибори

У Анни є старша сестра Олена. Вона виїхала за кордон ще до початку повномасштабного вторгнення. Зараз Олена мешкає в Австрії, має стабільну роботу та виховує дітей. Зв’язок між сестрами поступово ставав напруженим через різне сприйняття ситуації з батьками.

Олена підтримувала родину фінансово, проте категорично відмовлялася розглядати варіанти вивозу батьків, вважаючи це занадто ризикованим заходом. Натомість Анна щодня бачила по відеозв’язку, як старіють її рідні.

«Олена давала поради, як мамі краще оформити документи чи які ліки купити, не розуміючи, що в Бердянську на той момент не було елементарних медикаментів, а за будь-який український застосунок у телефоні могли затримати на вулиці», – зазначає Анна.

Смерть батька та самотність матері

Батько Анни помер наприкінці 2024 року. Йому було 85 років. Організацією поховання займалася мати самотужки, оскільки Анна не могла приїхати вчасно.

Після смерті чоловіка стан матері Анни погіршився. Жінка, яка все життя була за чоловіком, як за стіною, раптом опинилася в ізоляції. Виїхати жінка не могла, оскільки стан її здоровʼя погіршився.

Перед Анною постав вибір: продовжувати будувати життя в Україні, знаючи, що мати згасає наодинці, або покинути все і повернутися.

Повернення в окупацію 

Рішення про повернення було прийняте в 2025-му році. Шлях до Бердянська лежив через аеропорт «Шереметьєво». Анна готувалася до поїздки ретельно: видалила всі контакти та листування, які могли викликати питання, а також фотографії.

Фільтрація тривала кілька годин. І це Анні ще пощастило. Ретельно перевіряли телефон, запитували, як дівчина ставиться до рф, яку має позицію, чому повертається назад. 

«Це було найпринизливіше, що я переживала. Ти стоїш перед людьми, які відібрали твоє місто, і мусиш доводити їм, що ти просто донька, яка їде до мами. У черзі було багато таких, як я, молодих жінок, які намагалися заїхати в окупацію до хворих батьків, але декого розвертали назад», – згадує дівчина.

Життя в окупації

Зараз Анна в Бердянську. Їй довелось отримати російський паспорт, що стало справжнім стресом для дівчини. З болем вона згадує, як її змусили зачитувати російський гімн. 

«Здається, моє серце тоді розірвалося. Я люблю Україну, я не хотіла їхати в окупацію, так склалася обставини. Мені соромно, я переживаю, що знайомі мене не зрозуміють, засудять, але що я мала робити?», – зі сльозами розповідає дівчина.

Дівчина влаштувалася адміністратором в салон краси. За понад рік почала приймати вимушену реальність, але на серці важко. Зізнається, довго вважала себе зрадницею України, але точно не зрадила маму. Дівчина сумує за всім українським: за смаколиками, за прапором на адмінбудівлях, за дубляжем фільмів, але нічого не може наразі змінити. 

«Так, мені зараз дуже важко. Але коли я бачу, що мама почала знову їсти і виходити на подвір’я, я розумію ціну цього вибору. Сестра каже, що я поставила на собі хрест. А я вважаю, що просто залишилася людиною», – підсумовує Анна.