Від миття посуду до запаху свіжого хліба. Як склалося життя бердянки Олі після виїзду з окупації 

Історія Олі, яка кілька років залишалася в окупованому Бердянську заради своєї бабусі, викликала запитання від наших читачів. Багато хто хвилювався: як склалося її життя далі? Сьогодні ми розповідаємо продовження цієї історії.

Після виснажливої евакуації Оля опинилася в Києві, де кілька тижнів жила у знайомих та шукала роботу. Позаду залишилися порожня квартира за 20 хвилин від берега моря, свіжа могила бабусі та віра, що вона колись повернеться до рідного міста. 

Через три тижні вже інша хороша знайома, яка працювала в одному з закладів Польщі сказала Олі, що в них з’явилося робоче місце посудомийниці. Оля розуміла, що варто починати будувати нове життя, складної роботи дівчина не боялась, та й з чогось треба починати. Життя в новій країні не було схожим на казку. 

Коли позвонила моя знайома, а між тим колишня однокласниця і запропонувала їхати в Польщу працювати, я навіть не думала чи варто. Бо мені потрібна була робота, я не могла сидіти на шиї в київських знайомих. Звісно, я робила для них все, що було в моїх силах – готувала їсти, прибирала і нянчила дитину, щоб батьки могли  трохи відпочити. Але моїх заощаджень було мало, мені ставало дедалі некомфортно, що ці чудові люди не беруть з мене гроші за їжу, пригощають у закладах. Я мала рухатись далі. 

Оля зізнається: так, вона швидко погодилась на нове життя в Польщі, але їхати з України їй було важко. Дівчина планувала прожити життя на Батьківщині. 

Миття посуду як медитація 

Отже, невеликий заклад став першим місцем роботи Олі в Польщі. Дівчина зізнається, що після щоденного психологічного тиску в окупованому місті, фізична праця стала для неї своєрідним порятунком. 

Я просто мила посуд по десять годин на день. Мені було важливо ні про що не думати, не аналізувати, не згадувати перевірки на блокпостах, – каже Оля. – Тоді здавалося, що це стеля моїх можливостей. Я була настільки виснажена емоційно, що просто хотіла бути невидимою. 

Проте з часом внутрішня сила, яка допомогла їй вистояти в Бердянську, почала повертатися. Коли в місцевій пекарні звільнилося місце помічниці, Оля вирішила спробувати. 

Аромат, що змінив все 

Робота в пекарні виявилася саме тим, чого їй не вистачало. Замість брудних тарілок з’явився запах свіжого тіста та гарячого хліба. Оля каже, що цей аромат нагадував їй про спокійні часи вдома, до війни. Саме тут, серед стелажів із випічкою, вона зустріла Андрія. Андрій – українець, який живе в Польщі вже понад десять років. Він давно побудував тут життя, але ніколи не забував про своє коріння. Коли він вперше почув, як Оля звертається до колеги з тим самим неповторним південним акцентом, він не зміг пройти повз. 

Я зайшов за багетом, а почув рідну мову, дуже приємний голос. Ми розговорилися, і я зрозумів, що за цією тендітною дівчиною стоїть історія неймовірної стійкості, – згадує Андрій. – Вона розповідала про бабусю і Бердянськ так, ніби це було лише вчора. Я живу тут десять років і бачив багато людей, але такої справжності ще не зустрічав. 

Дім там, де люблять  

Для Олі ці стосунки стали можливістю нарешті перестати бути «рятівницею» для інших і дозволити комусь подбати про неї. Андрій став для дівчини провідником у новому житті. А ще з ним Оля нарешті розслабилась і повірила, що в неї є майбутнє. 

Я маю улюблену роботу, вже добре розумію польську і можу нею говорити – хоч і не так впевнено. В мене з’явилися амбіції розвиватися далі і пройти якесь навчання, аби колись знайти кращу роботу. А ще здорові стосунки. Бабуся завжди радила мені починати жити своє життя і зараз я відчуваю, що живу його для себе. Сумую за нею і не на хвилину не шкодую, що була з нею в окупації – я мала час з нею. Безцінний час. Тепер час для себе. 

Окрім бабусі, Оля також сумує за Бердянськом та намагається при першій можливості поїхати до води. І хоча це не Азовське море, Оля знає, що її дім там, де її люблять.