Врятували одна одну. Історія бердянки, яка залишалась в окупації заради бабусі 

Кілька років в окупації, 20 хвилин до берега і одна старенька людина, заради якої Оля відклала своє життя на потім. Це історія про болючий вибір між свободою та любов’ю, і про те, як пам’ять про дім допомагає зробити перший крок у невідомість

Оля не змогла виїхати з окупованого Бердянська через бабусю – єдину рідну людину, яка була в її житті, яка виховувала та любила. Бабуся була надто старенька, щоб евакуватися, а Оля надто її любила, щоб залишити, хоч як та просила.

Ти ще молода, тобі треба думати про своє життя, а не за бабкою доглядати – згадує Оля бабусині слова.

Та колись і бабуся була молодою, але жертвувала своїм часом, розвагами і бажаннями, щоб доглядати за Олею малою.

Батьки Ольги пішли з життя надто рано – потрапили в автомобільну катастрофу. Дідусь, бабусин чоловік, помер в 48 років від раку легень. Мав велику пристрасть до цигарок, ця ж пристрасть його і погубила. За кілька років бабуся втратила своїх рідних і вже ніколи не оговталась від втрат. Єдина її опора була в онучці.

Оля хотіла, щоб бабуся цю опору не втрачала до кінця життя, тож і цього разу, обираючи не їхати з окупації, вона рятувала бабусю.

Але в 2024 році бабуся також пішла. Мене вже нічого не тримало в місті, точніше – ніхто.

Та їхати з Бердянська їй тепер було страшно. Навіть страшніше, ніж на початку війни. Там ніхто не чекає: немає свого дому в 20 хв від моря; немає якої–не–якої роботи продавчинею в магазині; а ще там немає спогадів про бабусю – всі вони тут, між берегів Азовського моря. В рідній Україні все здається таким чужим, хоч і Бердянськ вже давно чужий. Та все ж тут стіни дому – її маленьке місце сили.

Я знала, що колись треба їхати, бо вічно жити серед чужих, «понаїхавших» з росії облич – таких злих та відсторонених, я не витримаю. Найтяжче було залишати бабусину могилу. Я часто приходила і говорила до неї. До кого мені говорити тепер? – каже бердянка.

Готуватись до виїзду довелось кілька місяців: трохи зібрати грошей; трохи почистити телефон, хоч нікому нічого не писала, бо надто боялась перевірок; подумати, що робити з майном. Питань треба було вирішити багато. Найважче було зрозуміти, ким вона є без цього щоденного догляду.

Всі ці два роки Оля думала, що вона – рятівниця. Вона купувала ліки, готувала дієтичні супи і тримала бабусю за руку під час перевірок будинку. Але тільки зачинивши двері порожньої квартири, вона зрозуміла правду. Це бабуся рятувала її. Обов’язок бути поруч не давав Олі здатися. Вона не мала права плакати, не мала права опускати руки, бо на неї дивилися очі людини, яка пережила все і вірила тільки їй. Бабуся була її сенсом прокидатися в місті, де більше не було майбутнього.

Дорога була виснажливою. Митниця, перевірки, чужі люди, які дивилися на мене з підозрою. Я мовчала майже весь шлях, просто тримала в голові одну думку: «Я залишалася з нею до кінця».

Коли вона нарешті вийшла з автобуса вже на підконтрольній території, навколо не було знайомого запаху моря. Була тільки втома і чуже місто. Оля сіла на свою сумку і дивилася на людей навколо. Все було таке звичне і водночас зовсім інше.

Вона знала, що доведеться шукати житло, нову роботу і звикати жити без моря за 20 хвилин від дому. Але в телефоні в неї було кілька старих фото з Набережної. Оля зрозуміла, що вони справді врятували одна одну. Бабуся дала їй сили пережити ці роки і не зламатися, а Оля дала бабусі спокій і любов до останнього подиху. Тепер Оля мала вчитися жити сама – заради них обох.