«Моя опора – це друзі, сім’я, біг і наш прапор»: Історія бердянки Ірини про чотири зими без дому і про те, що допомагає триматися.

Ірина – одна з тих, хто виїхав із міста з думкою, що це ненадовго. Вона змінила професію, місто і ритм життя, але не змінила головного – відчуття, що Бердянськ залишається її домом. Домом, який вона завжди носить у собі. Це її особиста історія про пам’ять, втрату і пошук опори.

Усі імена наших героїв змінено задля їхньої безпеки

«Лютий затягнувся на чотири роки»

«Ось і знову лютий – починає свою історію Ірина.
Цей місяць затягнувся вже на чотири роки. А в цьому році ще й така важка зима. Я починаю ненавидіти зиму, – думала я під час хвороби, без світла й у холодній зйомній квартирі. 

Щороку в цей час спогади стають гострішими.
А тут ще й Google Фото підкидає: «Ви 5 років тому».

Ірина не стримується, заходить подивитись на те, яким тоді було життя. Ці віртуальні фото – лишились його єдиним підтвердженням.

«Усі надруковані фотокартки, альбоми, диски з виступами дітей у садочку, все це лежить десь у коробці на поличці в Бердянську. Найбільше шкодую, що не забрала їх. Думали, як і всі, що скоро повернемось»…

Наше звичайне щастя

На старих фото – море, коса, літо. Таке просте й буденне, і таке щасливе життя.

«Дивлюсь і думаю, які ми були щасливі. Ми не жили в столиці, але у нас було своє море і своє улюблене місце на косі. Смажені бички, варена кукурудза, солоний запах повітря. Кава в «Prego». «Happy Place» і «Katran» – ресторани, столичного рівня, куди завжди водили друзів. Садочок дітей. Стадіон третьої школи. Художній музей. Антикафе з подіями, на які хотілося повертатись.

І все це було в пішій доступності!»

Чотири роки без …

«Ми не обирали втрачати наше щасливе життя – каже Ірина. 
Але вже 4 роки живемо в новій реальності.

Чотири роки повномасштабного вторгнення.

Чотири дні народження мами без можливості обійняти.

Чотири Різдва без сюрпризу для батьків.

Чотири літа без азовського піску під ногами.

Чотири сезони без найсмачніших помідорів і черешні.

Чотири роки без пасіки».

Google Фото безжально нагадує Ірині про все, що вона мала.
І знову робить боляче.

«Хоча чому «знову»? – розмірковує жінка. 
Цей сум у ВПО стає фоновим. Уже немає потоку сліз. Є сумне прийняття.
І далі треба шукати можливості жити тут, де ти є, з тим, що є».

Ірина говорить спокійно. Без надриву. Як про те, що стало частиною повсякденності.

Ми всюди беремо себе

За ці чотири роки вона змінила професію. Переїжджала – і не раз. Облаштовувала новий побут.

«Найцікавіше, що ми всюди беремо себе. Свої звички, свої дії».

Вона жартує, каже: склад речей на кухонному дивані залишився таким самим, як у Бердянську. І прибирає так само – «0,5 раз на два тижні».

«Я знайшла нових друзів. Таких самих ненормальних, як і я). А ще почала бігати. Це для мене зовсім нове. Я ніколи не бігала раніше».

Проте навіть у цю нову звичку Ірина забрала свої сталі цінності.

Прапор на забігах

Тепер на кожному старті з Іриною – наш прапор.

«Бо Бердянськ – це Україна. Був. Є. І буде».

Жінка каже, що пише це передусім для себе. Як нагадування.

«Ми не знаємо, як буде далі. Але тут і зараз треба шукати опору. Коли внутрішня опора «потребує ремонту», добре мати зовнішню».

Для Ірини це друзі, сім’я, біг і наш прапор.

А ще – мрія.

«Колись я пробіжу Бердянський марафон!»

Ірина не знає, коли це станеться. Але знає, що побіжить його з тим самим прапором. І з тією ж вірою, з якою тримається вже чотири роки.