Від вуличних тегів до креслень у «Парусі». Історія архітектора Олександра Новікова

Олександр виріс на узбережжі Азовського моря та пройшов шлях від підліткового захоплення графіті в Бердянську до проєктування сучасних просторів у столиці.

Бажання створювати простір і змінювати сірі міські локації з’явилося в Олександра ще в перших класах школи. Тоді це були звичайні малюнки на куточках зошитів, на шматках паперу чи просто навколо дірок у стінах. У п’ятому класі хлопця віддали до художньої школи в Бердянську. Малювати олівцями пейзажі на морозі було дивно, але саме цей досвід заклав хорошу базу.

Приносить задоволення, напевно, вигадувати, створювати простір. І тому, коли я малював графіті, це вже було початком, тому що мені подобалось розфарбовувати простір. І сірий, і нецікавий. І бажано в таких місцях, котрі акцентно помічаються людьми, – розповідає Олександр.

Згодом хлопця захопило телешоу «Overhauling» на каналі Discovery, де американський аерограф Майк створював неймовірні малюнки на автомобілях. Олександр так надихнувся, що після школи навіть закінчив курси машинобудівельного креслення. На той момент він довго не міг визначитися з майбутнім фахом: думав про роботу художнього реставратора, фарбувальника в цеху чи конструктора, який збирає і креслить машини.

Усе змінилося після переїзду до Києва. В інтернеті Олександр познайомився з киянином, який активно займався графіті й саме завершував навчання на архітектурному факультеті. Спілкування з ним допомогло зрозуміти, що Олександру цікаво не просто розфарбовувати готові поверхні, а створювати повноцінний об’ємний простір. Так вуличне хобі трансформувалося у вибір професії.

На фото бердянець Олександр Новіков

Графіті, гра «Getting Up» та перші затримання

Вулична культура в житті Олександра почалася в рідному місті приблизно у 2003 році. Тоді вийшла культова комп’ютерна гра «Getting Up» про малювання графіті від третьої особи. Спочатку підліток просто копіював шрифти з екрана, але швидко зрозумів, що треба створювати щось своє. На вулицях Бердянська він писав нікнейм «Смайл» або «Либа» – так його називали друзі, бо хлопець постійно усміхався. Спершу він просто клеїв свої паперові скетчі скотчем на стіни в шкільних коридорах, а згодом перейшов на справжні балончики з фарбою.

Я пройшов через різні стилі: від швидкого «бомбінгу», де малюнок або контур треба нанести буквально за хвилину чи десять секунд, до складних 3D-шрифтів та заплутаного «вайлдстайлу» з 90-х. Щоб малювати великі деталізовані роботи і не псувати приватну власність, доводилося шукати компроміси.

Олександр згадує, як повністю обмалював будівлю теплогенераторної у дворі за магазином «Лакомка». Власник ділянки облаштовував там майданчик для онуків і попросив зобразити казкові сюжети – букет квітів та Карлсона. На зароблені гроші Олександр одразу купив нові балончики, щоб піти й нелегально намалювати те, що хотілося йому самому.

Звісно, не обходилося без затримань. Один раз Олександра спіймала охорона школи №1 біля медичного училища. Хлопців змусили взяти побілку і замалювати свій малюнок. Вони все прибрали, але на сусідній чистій секції паркану знову залишили свій тег і швидко втекли.

Іншим разом у приватному секторі біля ринку так легко відбутися не вдалося. Назустріч нам вийшли міцні чоловіки. Одного з друзів спіймали, тому нам з другом довелося повернутися, щоб не кидати товариша. У підсумку нам трохи побили, але потім пригостили пивом і сказали прийти наступного дня все відтерти. Ми прийшли і все чесно прибрали.

Зараз Олександр чітко розділяє вандалізм і мистецтво. На його думку, прості швидкі теги не мають з’являтися на архітектурних пам’ятках чи на входах до метро в центрі столиці. Для цього є звичайні дворики чи чорні входи офісних будівель, де фарбу за кілька днів без проблем змиє прибиральник. Але якщо вулична робота має глибокий місцевий чи політичний посил, як у Бенксі, вона доречна навіть на історичних спорудах.

«Ми ж в майбутнє йдемо, чого нам так сильно трястися за минуле», – розмірковує архітектор.

Коли Олександр переїхав до Києва, графіті поступово відійшло на другий план. З’явилися дорослі турботи: навчання в інституті, постійна робота, заробіток та оренда квартири. Проте він намагався комерціалізувати хобі – розписував стіни в пабах, робив трафарети і малював в інтер’єрах дитячих спалень.

Від котеджів до офісу в «Парусі»

Сьогодні Олександр Новіков працює архітектором громадських будівель і споруд. Він пройшов шлях від звичайного кресляра до проджект-менеджера та головного керівника проєктів. Олександр веде об’єкти повністю – від перших концептуальних начерків до розробки детальної робочої документації.

За його кресленнями збудовано багато приватних будинків і котеджів навколо Києва. Також він займався реконструкцією цокольних приміщень супермаркету «Новус» на вулиці Златоустівській в Києві, проєктував будівлю Інституту психології та підприємництва в Козині та великий клієнтський офіс компанії «Енсо» в знаменитому бізнес-центрі «Парус» на Кловській.

До своєї теперішньої роботи архітектор ставиться прагматично і без зайвого фокусу на величі. Він упевнений, що люди зазвичай не пам’ятають нічого, що було понад 250 років тому. Сучасну спрощену та уніфіковану архітектуру Олександр вважає логічним наслідком ринку та фінансових можливостей покупців, адже будувати складні унікальні будинки на сотні квартир сьогодні просто невигідно.

Спогади про місто

Архітектор порівнює два міста і зазначає, що Бердянськ – дуже молоде місто. Завдяки цьому по його забудові можна легко зрозуміти, в який саме час і етап зводився кожен будинок. У Києві ж через його прадавню історію розібратися в нашаруваннях, перебудовах та надбудовах набагато складніше – інколи важко навіть зрозуміти, чи пагорб у центрі є природним, чи його створили штучно в минулих століттях.

Попри масштабну роботу в столиці, Олександр дуже тепло згадує рідне узбережжя, Його дитинство пройшло у дворі біля пам’ятника жабі. Раніше цієї жаби не було, там просто збиралися місцеві рибалки.

Там пройшло моє дитинство, тому мені це місце важливе. Я міг просто прям босяка вибігти з рушником на шиї і побігти отам, де жаба, спуститись і зразу в море купатися», – згадує Олександр.

Саме цей живий, емоційний зв’язок із міським простором, який розпочався на бердянському піску та зафіксувався на київських стінах, зрештою сформував його професійний архітектурний підхід.