«Вода прісна – хочеться підсолити». Історія вагівниці зернового терміналу, яка пережила шість місяців окупації Бердянська

Бердянськ під окупацією: історія Наталії, яка почала життя з нуля

Втрата роботи та початок вторгнення

В розмові на YouTube-каналі Павла Медвідя вона розповіла як стала свідком захоплення порту, знищення російського десантного корабля та смерті матері, яку відмовилися рятувати лікарі-колаборанти. Сьогодні жінка працює операторкою поштового зв’язку у Дніпрі.

До початку повномасштабного вторгнення Наталія Валентинівна працювала вагівницею на зерновому терміналі «Агрі», що розташовувався поблизу Бердянського морського торговельного порту. Це була її друга професія, яку вона опанувала після того, як її попереднє місце роботи закрилося через локдаун. У її обов’язки входило зважування вантажівок із зерном.

Ранок 24 лютого почався зі зборів на зміну. Проте після серії потужних ударів по місту стало зрозуміло, що звичний робочий ритм припинено.

«Я збиралася на роботу рано-вранці і пролунали вибухи. Їх було декілька, здається, три дуже гучних. Почали зідзвонюватися з друзями, з рідними, і в трубках прозвучало страшне слово – війна. Ми дізналися, що були влучання, що загинули люди, що робота відміняється і що робити далі невідомо», – згадує Наталія.

З перших днів окупації жінка прийняла рішення не виходити на роботу в порт. Вона усвідомлювала, що стратегічний об’єкт буде використаний ворогом для вивезення українського збіжжя, а персонал примушуватимуть до співпраці. Частина її колег пізніше погодилася на роботу під прапором агресора, проте для Наталії це було неприйнятним.

Інформаційний вакуум та догляд за матір’ю

Основним фактором, що утримував жінку в Бердянську протягом пів року, була її 84-річна матір. Після перенесеного інсульту вона була прикута до ліжка. Наталія Валентинівна свідомо оберігала її від інформації про вторгнення, намагаючись зберегти залишки її здоров’я.

«Мамі було 84 роки, вона нікуди не виходила. Півтора місяці я їй розповідала, що йдуть навчання, щоб заспокоїти її. Просто навчання. Було дуже важко. Все позакривалося – магазини, аптеки. Почався хаос, кілометрові черги за хлібом. Інтернет зникав, виникав інформаційний вакуум. А на третій чи четвертий день я побачила, як по нашій вулиці йдуть у зеленому камуфляжі вороги з автоматами».

Життя в місті фактично завмерло. Розважальне та туристичне місто перетворилося на німу територію, де після 14:00 вулиці порожніли. Кожен вихід у магазин супроводжувався ризиком перевірки гаджетів та документів.

Медичний колабораціонізм та втрата рідної людини

Стан матері Наталії погіршувався через постійні вибухи та відсутність зв’язку з онукою, яка перебувала в Броварах. Ліки доводилося діставати через приватних перевізників із Запоріжжя, які працювали через пункт пропуску у Василівці. Проте найбільшим ударом стала позиція місцевих медиків.

«Ніхто лікувати там наших людей не хотів. Наша лікарка, яка лікувала маму після першого інсульту, перейшла на співпрацю з окупантами. Я до неї зверталася, але вони на нас не дивилися вже, у них були інші пріоритети. Стався другий інсульт і в реанімації мама на другий день померла. Я її поховала в Бердянську біля батька. На кладовище ми їхали через блокпости, там уже були дагестанці».

Попри тиск, Наталія відмовилася оформлювати окупаційні документи про смерть. Завдяки дистанційній роботі з адвокатом у Запоріжжі, вона змогла отримати українське свідоцтво про смерть, передавши документи електронними каналами. Це дозволило їй пізніше законно оформити всі виплати на підконтрольній території.

Одним із ключових аспектів виживання Наталії в окупації була повна відмова від легалізації в базах окупаційної влади. Вона не отримувала російський паспорт і навіть свій український документ намагалася ніде не фіксувати. Проте для зв’язку з рідними була необхідна сім-карта російського оператора.

«Отримувати російський паспорт я не збирався – це було табу. Навіть свій український паспорт фіксувати я ніде не дозволила. Щоб купити сім-карту, треба було пред’явити паспорт. Я підійшла до точки продажу і просто обманним шляхом попросила жінку, яка стояла в черзі, купити мені картку на її ім’я, мовляв, я свій документ забула. Вона пішла назустріч і мій паспорт ніде не фігурував».

«Тарілка» у Василівці та допити ФСБ

Виїзд із Бердянська відбувся 6 вересня 2022 року. Це не була організована евакуація, Наталія заплатила кошти приватному перевізнику. Шлях до Запоріжжя, який раніше займав кілька годин, перетворився на небезпечну подорож через Мелітополь та десятки блокпостів.

«Найстрашніше було на «Тарілці» у Василівці, бо там заходила ФСБ безпосередньо в автобус із допитом. Співробітник ставив провокативні запитання молодим дівчатам: «Де чоловіки? Чому виїжджаєте?». Питав: «Чи повернетесь?». Ми були вимушені брехати, що так, повернемось, аби просто нас пропустили далі. Одну пару з Маріуполя висадили прямо при нас, бо вони мали лише паспорти самопроголошеної «ДНР», їхня подальша доля невідома».

Життя з нуля у Дніпрі

Наталія приїхала до Дніпра практично без речей та заощаджень, оскільки всі кошти пішли на лікування матері та виїзд. Проте вже з перших днів вона продемонструвала високу швидкість адаптації.

«Я приїхала ввечері 6 вересня на потязі в Дніпро. Мене прихистили друзі моїх дітей. Наступного дня я відразу оформила довідку ВПО. Оскільки раніше я працювала на приватній пошті та на зерновому терміналі, я зналася на поштових правилах та логістиці. Вже у вересні я влаштувалася операторкою до «Укрпошти». Дніпро став мені рідним містом, я його вже добре знаю, у мене тут багато клієнтів».

Героїня зазначає, що найбільшим контрастом після окупації стала можливість вільно пересуватися та бачити українську символіку. Для неї чек у звичайному супермаркеті АТБ чи Варус став символом повернення до цивілізації.

«Коли мені давали чек у магазині, я так дивилась на нього… Люди, які не були в окупації, не зрозуміють. Вискочив у магазин за хлібом і забіг, бо скрізь військові, скрізь небезпека. А тут я багато гуляла. Коли їхала військова машина, серце здригалося, а потім я казала собі: «Там немає зеток, це наші». Найтяжче влітку, я йду на пляж на Дніпрі, заплющую очі і уявляю, що це море. Але ж вода прісна – хочеться її трохи підсолити».

Сьогодні Наталія Валентинівна продовжує працювати і мріє про деокупацію без жодних територіальних поступок. Вона вірить, що обов’язково повернеться до своєї хати, яку залишила замкненою у вересні 2022 року.