Ірина Дєдушева – журналістка, гендерна експертка ресурсу «Гендер в деталях» і дружина військового. Вона родом з Бердянського району, жила й навчалась у Бердянську, а вже за кілька років до повномасштабного вторгнення переїхала до Києва. Після 24 лютого разом із чоловіком евакуювалась до Вінницької області, де провела кілька місяців, перш ніж повернутись до столиці. Її історія – це чесна, глибока розмова про втрати, щоденне тримання себе, турботу про близьких і бажання бути корисною, навіть у найскладніші періоди життя.
Спогади про перші дні війни та евакуацію
Початок повномасштабної війни став для Ірини періодом страху, бо жоден попередній досвід не готував до такого масштабу загрози.
«Було багато страху. Нас ніхто не вчив, як жити під час війни», – каже Ірина.
Дівчина згадує, що навіть далекі вибухи викликали сильні емоції та розгубленість, а кожна повітряна тривога сприймалась як реальна небезпека. Особливо болючим моментом став приліт російської ракети біля київської телевежі «Олівець», де вона працювала на «Суспільному».
«Я щодня ходила тією дорогою на роботу, добре знала вулиці і була неготова змиритися, що знайомі мені місця руйнують», – згадує Ірина.
Згодом Ірина разом із чоловіком вирішила виїхати з Києва, а пунктом призначення стало село в Вінницькій області. Коли збирала речі, то усвідомила, що може вже не повернутися назад. Після чотирьох років спільного життя з чоловіком квартира наповнилася речами, спогадами, деталями, які стали дорогі серцю. А тепер родина вимушена з усім попрощатися і їхати в невідомість.
Евакуація не була втечею. Це був продуманий крок, який залишав подружжю можливість працювати (робота в обох дистанційна – ред.) та зберегти заробіток, а також допомагати іншим та донатити на потреби армії. Київ тоді був хиткий: продукти майже не завозили, тривоги та прильоти збивали з пантелику, поряд – окупація. Тому виїхати було чи не єдиним логічним рішенням. Вже через кілька місяців Ірина разом з чоловіком повернулась до столиці.
«Мої батьки виїхали з окупації, але серцем вони вдома»
Її батьки, які виїхали з села Юрʼївка Бердянського району, зараз живуть разом із нею в Києві. Вони не публічні, тому Ірина не розповідає їхню історію від свого імені, але зізнається – душею вони досі залишаються там, у рідному селі. Вони постійно стежать за новинами з регіону і щиро вірять у повернення додому. Вона рада, що батьки все ж виїхали з окупації, бо не знає, чи мали б вони змогу зустрітися, якби залишилися по різні боки фронту.
«Серед тих, хто залишився, є люди, які чекають на Україну, і це важливо не ігнорувати. Але є й ті, хто пристосувався до нової реальності, не завжди з власної волі, а через необхідність виживання. Якби мої батьки не виїхали, я не знаю, чи не змінились би наші стосунки», – відмічає Ірина.
Після повернення до Києва Ірина активно включилась у волонтерську діяльність. Разом із чоловіком і волонтеркою Олею Лозун вони займалися збором, фасуванням та доставкою необхідних речей для фронту та внутрішньо переміщених осіб. Коли чоловіка мобілізували, вона продовжила волонтерити. Організовує міні-збори, допомагає інформаційно. Для неї це спосіб залишатися включеною та корисною.
«В мене загострене відчуття справедливості. Спочатку я намагалась достукатись до світу – до міжнародної спільноти, до українців, до людей, які залишились в окупації. Але згодом зрозуміла, що такий підхід виснажує, забирає багато внутрішнього ресурсу», – каже Ірина.
Щоби не зламатися, вона звернулася до терапії, почала відвідувати групу підтримки для дружин військових і впровадила у своє життя прості щоденні ритуали. Окрім того, дівчина почала прислухатися до себе і обмежувати в чутливій інформації, на подіі якої не може вплинути.
Гендерна нерівність загострюється
Ірина не погоджується з твердженням, що про деякі теми під час війни говорити «не на часі». Вона впевнена, що дискримінація, насильство, гендерна нерівність не зникають у кризу, а тільки загострюються.
«Доглядова праця здебільшого покладається саме на жіночі плечі. Окрім виховання дітей та догляду за літніми людьми, зараз це також турбота про поранених військових. Не вистачає державної підтримки, натомість існує героїзація цього образу доглядальниці. Також існує проблема сексуального насильства, яĸе росія виĸористовує яĸ зброю у війні, зокрема, в окупації. Також у нас в соціумі досі існує так звана культура насильства – коли люди схильні виправдовувати кривдника і звинувачувати постраждалу. Ще одна проблема: сексизм в армії. Цього вже набагато менше через те, що багато жінок обирають для себе службу та захист країни. Але, на жаль, випадки дискримінації все ще існують» – ĸаже Ірина.
Про перехід на українську мову
Ще до початку повномасштабної війни Ірина почала переходити на українську мову в побуті. Остаточно цей крок вона зробила 23 лютого 2022 року. Надихнула її блогерка, яка вирішила говорити українською.
«Якщо хтось, хто має що втрачати, робить такий крок, то я тим паче можу, мені немає чого втрачати. Але 24 лютого вже ні в кого не виникало питань, чому я перейшла на українську», – каже дівчина.
«Думки про закінчення війни викликають напругу»
Своє уявлення про перемогу Ірина формулює дуже стримано.
«Намагаюсь не думати, коли буде перемога, бо це викликає внутрішнє напруження. Після загибелі на фронті двоюрідного брата Юрія Дєдушева я інакше сприймаю поняття майбутнього. Перемога – не буде святом, бо занадто багато людей заплатили за неї життями», – каже Ірина.
Але вона вірить, що побачить своє рідне село та Азовське море.
Ірина розповідає, як вперше після вторгнення побачила море під час поїздки за кордон. Це був дуже емоційний момент, бо дівчина несподівано розплакалась. Каже, що Середземне море було неймовірно гарним та синім, але це чуже море, а їй потрібне лише Азовське. З життям в Бердянську пов’язані спогади, студентські роки, вечори з друзями.
Окрім того, що росіяни забрали в неї рідне село, місто, море та батьківський будинок, дівчина зіштовхнулась з ситуацією, яка забрала в неї будь-який зв’язок з домом. Українська організація відмовилась співпрацювати з нею через те, що її ФОП зареєстрований у селі, яке нині в окупації.
«Я свідомо не змінювала реєстрацію, бо хотіла, щоб мої податки йшли саме в мою громаду. Я вірила, що ці кошти допоможуть у відбудові. Для мене це був не просто технічний момент, а символічний зв’язок із домом. Тому ця відмова сприйнялася як ще одна втрата», – ділиться переживаннями Ірина.
Ірина переконана, що сьогодні важливо не втрачати себе й людяність, не замикатися в болі, не ставати цинічними чи байдужими. Навпаки – навчитися бути поруч, коли іншому важко. Вміти простягнути руку, вислухати, дати людині відчути, що вона не одна.
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS 
Google