«Планувала своє життя лише в Бердянську». Інтерв’ю з медійницею Анною Жук

Анна вважала своєю місією бути корисною у рідному місті, але доля вирішила інакше. Через повномасштабне вторгнення та окупацію Анна переїхала до маленького селища Авангард на Одещині. Про життя на новому місці, жахи окупації, самотність і простір, де кожна жінка може знайти підтримку – дівчина розповіла в інтерв’ю «Бердянськ 24».

У кожного свій біль

Анна з чоловіком виїхали з окупованого Бердянська наприкінці квітня 2022 року. Вона запам’ятала місяці в окупації як «гидотний період», а перший день вторгнення як найдовший в житті.

«Я не пам’ятаю, скільки він тягнувся, мабуть, досі все ще тягнеться, коли ти вже не розумієш, що відбувається. Ми були вдома або в селі у батьків. Якщо говорити про спогади, це черги за туалетним папером, коли ти проводиш пів дня в його пошуках. Це був такий жахливий, гидотний, страшний період. Я чудово пам’ятаю, коли розбомбили руський корабель. І дуже хотілося побігти подивитись, як він палає. І страшно, і хочеться. Я намагалась не виходити в місто. Тоді зрозуміла, що я якась надто чутлива людина. Під виконком стоять їхні ЗІЛи, роздають гуманітарку і туди сходяться якісь люди, я розуміла, що мене розриває. Чоловік забирав мене звідти, щоб я не коментувала. Я не була готова виїжджати. Це рішення ухвалив чоловік», – згадала бердянка.

Після виїзду з окупації дівчина пів року працювала в гуманітарному штабі «Бердянці: свій для своїх» у Запоріжжі. Вона зізналася, що не завжди усвідомлювала, що вже не вдома, адже її оточували свої люди.

«Коли приїхали до Запоріжжя, у мене була нав’язлива ідея, що потрібно терміново щось робити, допомагати. Це була активна фаза (бойових дій – ред.), кінець квітня. Я обійшла всі відомі мені на той час гуманітарні центри. Просто приходила та говорила: «вам треба допомога? Ну візьміть мене». Тоді я почула про гуманітарний штаб «Бердянці: свій для своїх». Я до них прийшла в травні, сказала: «бердянці, привіт, будь ласка, візьміть мене до себе, тому що я розумію, що я вже не вивожу, я хочу щось робити, хочу допомагати». І от я там зупинилася та близько п’яти місяців працювала. Це був один з найважчих емоційно досвідів у житті, тому що ми були, по суті, першим місцем, куди приходили бердянці, які виїжджали з окупації. Бувало таке, що в день приходило понад 100 сімей. Я відчувала себе ближче додому,  я відчувала, що ми робимо щось дуже важливе, воно так і було на той час», – згадала Анна.

Вона розповіла, що брала багато інтерв’ю у бердянців, які виїхали з ТОТ. Деякі історії залишилися з Анною назавжди.

«Це були дуже різні люди, і військові, і цивільні, які повернулися з полону, люди, які зазнавали тортур. І просто люди, які все втратили. Я спілкувалася з цивільною дівчинкою, яку в Бердянську забрали на підвал і тримали там декілька днів, бо щось переплутали. Вона розповідала, що в кімнаті була вагітна дівчинка, яка емоційно не витримала, у неї там стався викидень. Для мене цей досвід 5 місяців спілкування з різними людьми показав, що кожен хто виїхав, несе свою історію, свій біль», – зауважила дівчина.

Вивозили награбоване машинами

Батько Анни у 2022 році був старостою села Єлисеївка. Дівчина згадала, що він відмовився виїжджати, бо не міг покинути громаду.

«Тато в мене людина з загостреним почуттям відповідальності, справедливості. «Я село, людей не покину, нікуди не поїду» (казав – ред.). І по-чесному скажемо, що в якийсь період село не чіпали, а потім дібрались. Приїжджали додому (до батька – ред.) щось шукали, почали забирати його на розмови, пропонували співпрацю. І він раз повернувся, другий повернувся, третій повернувся. А одного разу сказав, що мені дали якийсь час подумати, якщо вони зараз знову приїдуть, я не знаю чи вони мене повернуть. І все, рішення було ухвалено за нього, ми дистанційно з сестрою почали шукати, як їм виїхати», – згадала Анна.

Батьки Анни та її племінниця (Фото: архів героїні)

Дівчина поділилася, що найбільше їй болить саме за батьків. Адже літнім людям складніше облаштуватися на новому місці та почати життя з нуля.

«Вони у мене люди з села, які все життя прожили у себе в хаті, зі своїм городом, господарством. І зараз вони не розуміють, що їм взагалі далі робити. Вони неприкаяні, в них немає жодного подальшого сенсу. І ти не можеш їм ніяк допомогти. І це дуже-дуже складно. От батьки, і взагалі дорослі, літні люди, на жаль, не мають сил якось облаштувати своє життя», – зауважила Анна.

Бердянка поділилася, що в будинку батьків якийсь час жили російські військові. Що там зараз – дівчина не знає.

«Батьки виїхали й через деякий час до них в хату заселились близько десяти дагестанців. Вони там жили поки було тепло. Під’їжджали якісь машини, щось туди вантажили, відвозили. Ми навіть не знаємо, що вони звідти забирали, що не забирали. Дуже багато хат в селі було пограбовано. Навіть в одній хаті з кухні забрали шухлядку з приправами. Зараз там не живуть, але в якому стані вони все залишили, що забрали не знаю», – поділилася дівчина.

Анна на терасі свого будинку в Бердянську (Фото: архів героїні)

Анна розповіла, що з дитинства мріяла про власний будиночок на природі. Перед повномасштабним вторгненням бажане здійснилося – вони з чоловіком придбали дім біля моря.

«Якийсь період часу назад туди заїжджав хлопець подивитись, але сказав, що не зміг відкрити двері нашим ключем. Тобто, швидше за все, змінили замок. І чи цей будинок готують до заселення, чи вже туди заселилися якісь люди я не знаю», – розповіла бердянка.

Дівчина зізналася, що сподівається колись відновити свою мрію з маленьким будиночком на природі, власним городиком і котом.

З Азовського моря до Чорного

Зараз Анна з чоловіком живуть у передмісті Одеси. Каже, морська перлина місцями нагадує рідний Бердянськ.

«Це водночас прекрасно та дуже боляче. Як, наприклад, сидіти на березі моря та розуміти, що ти сидиш на березі не свого моря. Завжди говорили, що Бердянськ це маленька Одеса. Тут є такі райончики, як наша Слобідка, Ліски, Макорти. Місцями дуже нагадує, але водночас це абсолютно різні міста. Одеса гарна, але дуже складна. Історично так склалось, вона багатонаціональна, багатокультурна. І, на жаль, останнім часом тут панувала та, на жаль, продовжує панувати неукраїнська культура», – зауважила бердянка.

Бердянка зізналась, що вже понад три роки ніде не почуває себе вдома (Фото: BRD24)

Анна поділилася, що її, як переселенку, зачіпає позиція одеської міської влади. Також дівчина розповіла про інший, приємний бік регіону.

«Труханов (міський голова Одеси – ред.) дуже дивний, трошки скрєпний. У нього жахлива позиція, що керувати містом, вирішувати долю Одеси мають корінні одесити. Якщо ви приїхали до нас в місто, дякуємо, але не відсвічуйте. Така собі позиція, тому що під корінними одеситами він має на увазі тих, хто відстоює Пушкіна тощо. Але коли ми говоримо не про Одесу та Бессарабію, а про північну Одещину, це абсолютно україномовний регіон. З мальованими глиняними хатками, стріхами з очерету. Дуже класний, красивий, мальовничий, гостинний регіон. Але я досі до нього не звикла, не прижилася, не вважаю його своїм і, чесно кажучи, не знаю чи колись відчую, що я тут своя і вдома», – зізналася Анна.

«Де народився, там і згодився»

Бердянка поділилася, що у неї «затягнувся період застою» та лише зараз, на четвертому році повномасштабної війни, дівчина починає жити «тут і зараз». Адже Анна ніколи не уявляла своє життя деінде крім Бердянська.

«Я, мабуть, декілька місяців тому почала дозволяти собі взагалі думати, що робити далі, планувати, мріяти. Тому, що до цього у мене був дуже складний період якогось морального застою, ступору, коли я не уявляла, що я можу щось робити далі десь в іншому місці. Я не хотіла ніколи жити в іншому місті. Я повернулась до Бердянська з Запоріжжя, з Черкас. І планувала своє життя лише в Бердянську. Я була, знаєш, де народився, там і згодився. І я дуже вірила в те, що ми потрібні в тому місці, де ми живемо, що саме отут ми зараз будемо щось робити, змінювати. У мене ніколи не було мрії поїхати в Київ, працювати на національних каналах. Я не хотіла. Мені знадобилось понад два роки, щоб лише почати допускати думку, що можна планувати далі», – розповіла героїня. 

Дівчина зазначила, що захоплюється людьми, які змогли побудувати нове життя, відкрити власну справу в іншому місті. Але наголосила, що не всі історії переселенців такі. І це нормально. Анна зізналася, що почуває себе одиноко, адже так сталося, що на Одещині немає жодних знайомих або друзів з минулого життя.

«Ми сюди переїхали через роботу чоловіка, це його рідний регіон. За іронією долі, у мене є друзі, знайомі практично по всій Україні, але не тут. Мені нема з ким попити кави, поговорити. І по-чесному, за ці три роки я не знайшла собі друзів. Я з завмиранням серця дивлюся на Запоріжжя, Київ, Львів, де є якісь бердянські спільноти, де люди знаходять один одного, відновлюють свої старі компанії, починають разом працювати. Це дуже круто, це класно. Бердянці, завжди ніби гуртуються», – наголосила Анна.

Старі ми – нові ми

Анна зазначила, що хоче нести Бердянськ, де б не була.

«Я не одеситка, я бердянка. І хочеться про це говорити, хочеться це висвітлювати, хочеться це нести далі. Останні два з половиною роки я продовжувала дистанційно працювати з бердянцями на різних проєктах. Мені було дуже важливо підтримувати якийсь ілюзорний зв’язок», – розповіла медійниця.

Вона зізналася, що війна повністю змінила її світогляд, цінності та мрії.

«Все, що я колись вважала важливим, всі зовнішні досягнення, які я колись вважала важливими, розбились вщент і не мають більше для мене жодної цінності. Раніше я б подумала, що стала неамбітною, а зараз навпаки акцентую на своїх відчуттях, емоціях, стосунках з собою, людьми та вони мені здаються найважливішими у світі. Я дуже рада, тому що почала бачити в собі, в людях інше. І думаю, аби не війна, я б цього не зрозуміла або мені знадобилося б дуже-дуже багато часу, щоб це зрозуміти», – зауважила бердянка.

Але водночас, найбільше Анна сумує по собі колишній з минулого життя. Людині, яка могла «відчайдушно мріяти, бажати та планувати».

Простір підтримки жінок

Вже на Одещині Анна почала ділитися в Інстаграмі своїми думками про одинокість, власні переживання та роздуми. Так дівчина зрозуміла, що багато людей переживають такі ж почуття та емоції.

«Я отримувала не хейт, а повідомлення від дівчат, жінок, які відчували те саме. Працювали весь цей час вдома та були дуже самотніми, які були відірвані від своїх друзів, рідних. І я зрозуміла, що, Боже, а скільки нас зараз от таких, які всередині переживають своє особисте пекло? Треба підтримувати видимість життя, треба працювати, треба щось робити. Але ти почуваєш себе дуже самотнім, відстороненим, відкинутим», – наголосила Анна.

Усвідомивши, що вона не одинока у своїй одинокості, бердянка з подругами створила простір для підтримки жінок. «Своя» – це блог в Інстаграмі та чат в Телеграмі, де кожна може відчути себе потрібною. 

«Це жінки, які починають своє життя з чистого аркуша. Хтось облаштувався, хтось не може, хтось щодня відкриває новий аркуш життя й обіцяє, що завтра точно вийде. Ми знайомимось, ділимось своїм життям. Ми новенькі, ми лише розкручуємось, простір «Своя» геть юний. Але я дуже сподіваюсь, вірю в те, що він розгорнеться, тому що це дуже потрібно нам зараз. І я думаю, що найважливіше, що ми можемо зараз робити, це підтримувати, розуміти одна одну. В основі нашого простору щирість, жіноча підтримка й українська ідентичність. І до нього вже додалось чимало бердянок», – запевнила Анна.

Дівчина зазначила, її тішить, що на зміну «успішному успіху» в моду увійшли живі люди зі справжніми емоціями, щирість, відвертість, зокрема правда про невдачі. Бо саме тоді кожен розуміє, що з ним все нормально.

Анна в Бердянському морському торговельному порту (Фото: архів героїні)

Страшна мрія про повернення

Анна зізналася, що одночасно мріє про повернення до Бердянська та боїться цього. Адже після деокупації це може виявитися інше місто з іншими людьми.

«Я ні про що в житті так не мрію, як повернутись додому. Я страшно боюсь, що я не відчую, що я вдома, це моє місто, мої люди. Дай Боже, аби його звільнили та в нас була змога поїхати туди, подивитись, щось відчути. Але я не можу сказати, що 100% повернулась би до Бердянська. Тому, що Бердянськ зараз і той Бердянськ, який ми пам’ятаємо три роки тому, це геть різне», – зауважила бердянка.

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів