«Я читаю книжки, які він любив»: історія бердянця Сергія, який повернувся з моря захищати Україну

В старому будинку пані Людмили час працює за іншими законами. Це будівля 1948 року, колись адміністративне приміщення, яке вона власноруч відновлювала після того, як у жовтні 2022-го там обвалилася стеля. Той ремонт став для неї не просто відновленням стін, а персональним колом рятування. 

«Я дуже вдячна, що в мене досі є робота і справи. Бо це не дозволяє мені провалитися в моє горе», – ділиться пані Людмила. 

Сьогодні цей дім – це сховище пам’яті про Сергія, її молодшого сина, чоловіка зростом у метр дев’яносто, інтроверта із парадоксальним розумом, який ніколи не навантажував інших своїми проблемами. На стіні висять його фотографії. Щоранку пані Людмила вітається з ним, і щовечора розмовляє.

«Мамо, я ще загораю в Перській затоці»

Початок повномасштабного вторгнення застав Сергія за тисячі кілометрів від України. Він працював офіцером збройного супроводження суден – захищав торгові кораблі. Це був його другий контракт. Але щойно почалася велика війна, Сергій написав листа адміністрації з проханням розірвати контракт і повернути його додому.

Адміністрація на це не пішла, і Сергій був змушений чекати травня 2022 року. Увесь цей час він готувався. Він приїхав не просто додому – він приїхав воювати.

«Я, така мама, дуже надіялась і, чесно кажучи, писала йому, щоб він залишився за кордоном. Мені, може, соромно, але в мене старший син – офіцер морської піхоти, він весь час воює, і мені страшно було за меншого», – розповідає пані Людмила.

Сергій знав про цей страх. Тому, коли він уже був в Україні і свідомо шукав частину (врешті обрав ССО «Азов», що пізніше став 3–ю штурмовою бригадою), він писав мамі: 

«Ні, мамо, я ще загораю там у Перській затоці» – згадує його слова пані Людмила. 

Він не хотів, щоб вона за нього хвилювалась. 

Пізнати сина через бібліотеку

Після зникнення Сергія пані Людмилі передали його речі. Серед них був ноутбук і книги. Саме через них вона почала відкривати для себе того Сергія, якого він, як справжній інтроверт, тримав глибоко всередині.

«Я дуже багато зараз пізнаю про свого сина через ці книжки. У нього ще в Бердянську стояли томики Ніцше, Макіавеллі, він десь дістав Коран і вивчав його. Читав про соціологію, психологію. В мене зараз тут, у Полтаві, його енциклопедія спецназу, книги про американських снайперів. Він був дуже глибоким. Він не просто воював, він хотів знати корінь усього, що відбувається у світі», – ділиться мати.

Сергій завжди був незвичайним. Пані Людмила згадує, як у три роки він годинами збирав складні конструкції з Lego, виявляючи просторове мислення, яке дивувало навіть її – інженера. У школі він не був амбіційним щодо оцінок, але знав відповіді на всі запитання. Вчитель математики навіть конфліктував із ним, бо Сергій видавав результат миттєво, відмовляючись розписувати послідовність дій, він просто бачив рішення.

Бердянський гарт

Шлях Сергія до армії почався ще у 2014 році. Пані Людмила згадує, як намагалася зупинити його, принісши у військкомат медичне заключення про його проблеми з серцем.

«Ми з ним пересварилися. Я той тиждень весь проплакала. Але він все одно пішов. Воював у Донецькій та Луганській областях, на Світлодарській дузі. А мені розповідав, що він у Бердянську, ремонтує військкомат і у нього все добре».

Правда відкрилася у 2016-му, коли в батька стався інсульт. Сергій приїхав з фронту. Пані Людмила зустріла його в маршрутці, що їхала з автовокзалу.

«На це жахливо було дивитися. У нього 45-й розмір взуття, і ті берці були просто шнурком стягнуті, бо вони розвалилися. В мене в автобусі була істерика. Це був мій син, який завжди говорив, що в нього все добре. А я йому вірила».

Він був людиною справи. Навчався заочно в Бердянському педуніверситеті і водночас працював у ВАТ «Бердянські ковбаси», ходив у море, вільно володів англійською і завжди допомагав друзям. Навіть під час окупації Бердянська він знаходив кошти та способи, щоб допомогти знайомим виїхати з міста.

Зникнення під Бахмутом 

Перед Новим 2023 роком їх направили під Бахмут. 24 січня стався близький бій, де Сергій був важко поранений в обличчя. Великими силами ворог наступав, і підрозділ отримав наказ відходити. Витягнути Сергія – кремезного велетня – під шквальним вогнем було неможливо. Побратими повідомили: на момент відступу він не подавав ознак життя.

«Пройшло вже три роки. Я здавала ДНК, але ніяких відомостей немає. У лютому 2024-го мені зателефонував слідчий – у морзі в Дніпрі було тіло з документами Сергія. Старший син поїхав на впізнання. Виявилося, що це був не Сергій. Хтось інший просто мав при собі його документи…»

23 січня 2023 року, за день до загибелі Сергія, пані Людмилі зробили операцію. В ту ніч вона відчувала себе настільки погано, що тепер розуміє, то був зв’язок із сином, який відходив.

«Не плач, не муч, його не клич…»

Незважаючи на статус зниклого безвісти, Сергій для мами – живий. Вона вмикає музику, яку він слухав, і відчуває його поруч. Згадує, як на всіх фото він піднімав три пальці – символ «Тризуба». Він був відданий своїй землі. 

«Я не знаю, чи повернуться колись його останки. Бахмут тепер – це величезна братська могила. Я сказала дітям: якщо Сергій не повернеться до моєї смерті, то просто розвійте мій прах там, де вважатимете за потрібне. Я не можу його викреслити. Він  моя перша думка зранку і остання ввечері».

Вона часто повторює вірш Ліни Костенко: 

«Найнезабутніше з облич,
таке єдине, Боже, Боже!
Не плач, не муч його, не клич. 
Він не обізветься. Не може.
Його нема ніде. Він скрізь,
вже в остаточній формі існування» –  зачитує вірш Людмила.

Для всього світу Сергій залишиться воїном 3-ї штурмової, а для мами – здібним хлопцем, який любив книги, море і ніколи не скаржився на порвані берці, аби тільки вона була спокійна.

Читайте також

«Він завжди казав, що дім там, де серце» – історія загиблого військового з Бердянська Юрія Дєдушева