«Він завжди казав, що дім там, де серце» – історія загиблого військового з Бердянська Юрія Дєдушева - Тексти Brd

В рамках проєкту «Культура пам`яті» ми згадуємо про наших Героїв, захисників, які віддали за нас найцінніше – своє життя. В цьому матеріалі віддаємо шану бердянцю Юрію Дєдушеву з позивним «Дєд». Він загинув в 2023 році на Запорізькому напрямку. Його дружина Олександра розповідає про чоловіка, який був опорою для родини і символом відданості для рідного краю.

«Ми просто відчули, що нам добре разом»

Знайомство Юрія та Олександри сталося у Бердянському районі, у селі, де він жив. Їхнє спілкування почалося легко й стрімко, без довгих історій і сумнівів. Вони одразу знайшли спільну мову і зрозуміли, що дивляться в одному напрямку.

«Ми спілкувалися кілька місяців і все дуже швидко стало на свої місця. Це були однакові погляди на життя, одні й ті ж мрії – дім, діти, щасливе життя в країні, яку ти любиш», – згадує Олександра.

У родині цінували прості речі: родинні свята, вечори, проведені разом, відчуття єдності, яке не губилося навіть у найважчі часи.

«Коли Юра служив, він міг вирватися на кілька годин додому, аби діти бачили, що ми завжди намагаємося бути разом, навіть якщо часу дуже мало», – розповідає жінка.

«Він навчив мене любити Україну»

До зустрічі з чоловіком Олександра не замислювалась, що таке справжня любов до країни. Саме Юрій відкрив їй цю глибину:

«Він навчив дійсно любити. Любити від щирого серця, настільки мужньо стояти за країну, що це відчувалося як щось внутрішнє, справжнє», – ділиться бердянка.

У повсякденному житті Юрій був людиною, яка не переставала посміхатися, навіть тоді, коли йому було важко.

«На його обличчі завжди була щира посмішка. Він умів підтримати, був сильним і турботливим і від нього завжди йшов спокій», – згадує дружина.

Саме ці риси – відповідальність, доброта і здатність бути опорою, залишилися для родини найціннішим спогадом.

«Я вивожу вас у безпеку, а сам йду на фронт»

Рішення піти на фронт Юрій ухвалив ще в лютому 2022 року, коли Бердянський район опинився під окупацією.

«Він казав, що не може сидіти вдома, що вивозить нас у безпечне місце, а сам йде захищати, бо там його місце», – пригадує Олександра.

Через два дні після отримання повістки він уже був у частині. На війні Юрій беріг дружину від важких подробиць війни:

«Він обіцяв, що після перемоги сяде й розповість усе, як було. Казав, що зараз мені це не потрібно знати», – зізнаєтья жінка.

«Бердянськ – це серце»

Юрій воював на Запорізькому напрямку і його думки щодня поверталися до рідного дому.

«Я навіть не згадаю дня, щоб він не говорив про повернення. Для нього Бердянськ – це дім, затишок, тепло. Він завжди повторював, що дім там, де серце. А серце – у Бердянському районі», – каже Олександра.

Він вірив у деокупацію, вірив у те, що зможе звільнити не лише Бердянськ, а й Крим.

«Жодного разу я не чула від нього сумнівів. Він завжди казав, що ми повернемось додому».

Його впевненість передалася дітям. Старший Антон і молодший Тимур, яким зараз одинадцять і вісім років, так само мріють про повернення до рідного дому.

«Іноді я дивлюся на молодшого сина – він навіть рухається, говорить так, як Юра. Один в один», – каже Олександра.

«Разом нам трішки легше»

Після загибелі чоловіка Олександра залишилася у Запоріжжі з двома дітьми. Вона не має можливості працювати, бо вся увага йде на виховання синів, які навчаються у школі. Їй допомагає родина Юрія.

Найбільш дорогими спогадами для Олександри залишаються моменти на бердянському морі.