«Я просто рада, що в моєму житті була ця людина». Олеся Пшенична про втрату чоловіка – військового Антона Пшеничного

Бердянка Олеся згадує свого коханого чоловіка, ділиться щасливими моментами спільного життя та пишається тим, що знала найкращі сторони Антона

Антон Пшеничний загинув під Торецьком Донецької області понад рік тому. Але їхня любов продовжує жити у спогадах, щоденних розмовах та у трьох колосках пшениці, закарбованих на тілі Олесі як символ їхньої родини.

«Життя перетворюється на пекло в один момент»

Про загибель чоловіка Олеся дізналася в дорозі. Вона поверталася з Європи, а Антон увечері 13 березня мав їхати до Києва у відпустку. Це мав бути їхній тиждень, час для двох, коли вони планували відсвяткувати його день народження. 18 березня, у день, коли Антону мало виповнитися 31 рік, його провели в останню путь.

«Я ще так просила його: давай подумаємо, як відсвяткувати, бо я дуже люблю цей день – день, коли народилася моя найближча людина, – згадує Олеся. – Просила зібрати друзів, велику компанію. Ми її зібрали… але вже з абсолютно іншого приводу. Неважливо, як саме тобі повідомляють таку новину. Це не змінює факту: в одну мить твоє життя перетворюється на пекло».

Попри те, що подружжя не раз обговорювало ризики війни, реальність виявилася нестерпною. Жодні розмови, як з’ясувалося, не здатні підготувати до найскладнішого випробування.

Шлях добровольця

Початок повномасштабного вторгнення застав пару в різних куточках країни. Олеся була в Києві, де вони планували облаштовувати нове життя, а Антон перебував у відрядженні на заході України. Проте план дій був чітким і погодженим заздалегідь: Олеся мала виїхати з рідного Бердянська, якщо опиниться там, а Антон мав повернутися до війська.

Для нього це не було новим досвідом, адже Антон воював ще у 2015-2016 роках. Він ніколи не вважав себе професійним військовим, проте був ідеалістом і людиною справи.

«Він брав участь у звільненні Київщини, працював на Житомирській трасі та біля кордонів із Білоруссю. Потім був Запорізький напрямок, але основним для нього – і в 2015-му, і зараз – залишався Донецький», – розповідає дівчина.

Для Олесі Антон завжди був взірцем чесності. Вона захоплювалася його почуттям гумору, вмінням говорити та жагою до справедливості, яка свого часу привела його навіть у місцеве самоврядування Бердянська. Щоправда, депутатом він пробув лише два тижні, доки не зрозумів, що це неефективне вкладення часу.

«Для мене Антон був найкращим не тому, що він загинув, – каже Олеся. – І не тому, що про мертвих кажуть «або добре, або нічого». А тому, що це правда. Це мій найкращий друг, моя кохана людина, чиїми цінностями я пишаюся. Я просто щаслива, що він був і є в моєму житті».

Майстерня, якої не стало, і море, що чекає

У кожного подружжя є свій план на старість. Для Олесі та Антона це була майстерня – місце, де пахне стружкою та мокрою глиною.

«Я була впевнена на всі сто відсотків, що з Антоном усе буде добре. Ми малювали собі майбутнє, де в старості матимемо свою майстерню: я займатимуся керамікою, а він – деревом. А ввечері, якщо пощастить, виходитимемо на Приморку в нашому Бердянську, щоб просто дивитися на захід сонця», – ділиться Олеся.

Цей образ став для неї символом життя, яке в них відібрали. Проте навіть зараз дівчина намагається оточувати себе речами, які нагадують про цю ідилію, не дозволяючи війні остаточно стерти їхні спільні мрії.

Три колоски пшениці

Олеся зізнається, що є справжньою амбасадоркою свого прізвища. Прізвище Пшеничних для неї є цілим всесвітом. Вдома у дівчини безліч речей із зображенням пшениці. Якщо вона бачить такий декор, то купує його, не замислюючись про ціну. Це її спосіб плекати ідентичність їхньої родини.

Найсильнішим проявом цієї відданості стало татуювання, яке з’явилося на руці вже після загибелі Антона.

«У мене на руці тепер три колоски пшениці. Це символ нашої родини: я, Антон і наш кіт. Хтось може по-різному ставитися до тварин, але для нас наш кіт є величезною частиною сім’ї, ми його обожнюємо. Тому ці три колоски – це ми троє, те, що завжди зі мною», – каже дівчина.

Рутина як порятунок

Зараз Олеся вчиться жити у реальності, де час став одним довгим днем. Вона чесно каже, що бувають моменти, коли вона «вигрібає», а бувають дні, коли думка про втрату накриває так сильно, що можна просто завмерти на кілька хвилин, намагаючись усвідомити невідворотне.

Повертати контроль над життям допомагають прості речі: спорт, дисципліна та щоденні ритуали. Перші пів року після трагедії для неї було критично важливо щоранку виділяти дві години на збори, розкладати косметику та готуватися до роботи. Це давало ілюзію того, що вона контролює бодай щось у світі, який розсипався на друзки.

А ще допомагає пам’ять, яка не обов’язково має бути трагічною. Олеся продовжує спілкуватися з Антоном через їхнього спільного друга. Вони досі пересилають одне одному меми та смішні картинки.

«Я знала б, що Антон з цього посміявся б, тому ми продовжуємо це робити», – каже дівчина.

Олеся Пшенична просить усіх, хто знав її чоловіка, згадувати його не через факт загибелі, а через те, як він жив. Згадувати його інтелігентність, чесність та неймовірну любов до рідного Бердянська. Бо поки живуть ці історії, доти триває і його шлях.