«Я сумую за кухнями». Бердянка Тетяна Сербінова про свою школу англійської, розвиток та сум за містом

Коли в Бердянську працювала її школа англійської, Тетяна повністю жила цією справою. Це був проєкт, який надихав, давав сили й відчуття сенсу. Після окупації міста та початку повномасштабної війни вона втратила 60–70% учнів – частина залишилася в місті або не могла продовжувати навчання. Але водночас вона побачила іншу сторону –  англійська стала для багатьох не просто предметом чи хобі, а способом вижити за кордоном, можливістю пояснити скарги лікарю, знайти роботу, поділитися своїми потребами.

«У них є бажання повернути собі оцю частинку адекватного, нормального життя. А ті, хто виїхав, зрозуміли, що англійська – це спосіб комунікації зі світом», – каже Тетяна.

Про можливості

Одна з історій, що найбільше запам’яталася Тетяні, – дванадцятирічний учень, який не любив англійську, але переїзд це змінив. 

«Він казав, що ходив з мамою до лікаря, міг пояснити, що треба. Він зараз є перекладачем в родині. Дитина бере на себе відповідальність і розуміє, яка є потреба в мові». 

Ці слова стали для неї підтвердженням, що її робота потрібна і тим, хто залишився в окупації, і тим, хто вимушений був будувати життя з нуля в іншій країні.

«Через англійську люди можуть донести до світу, що відбувається в Україні. І називати це не ситуація, а війна», – підкреслює жінка.

Команда, що виросла у шість разів

До 2022 року школа працювала на 99% для Бердянська. Учні приїжджали з навколишніх сіл, і це був показник довіри. Сьогодні географія змінилася: Україна, Європа, Канада, США.

Разом із попитом зросла і команда.

«В Бердянську було чотири викладачі. Зараз у мене в команді 18. Це титаничні зусилля, це час, сили, гроші, нерви. Але я продовжую пробувати. Тому що неможливо, щоб щось вийшло з першого разу».

Тетяна зізнається, що нині її мета не просто масштабування, а системність процесів. Передати частину обов’язків команді, оптимізувати роботу, зробити школу стабільною і незалежною від однієї людини. 

Тетяна відверто говорить про те, що ідея заговорити англійською за тиждень – це міф.

«Ніхто не заговорить англійською через один-два уроки. Ніхто не вивчить Present Simple за п’ять хвилин. Це завжди проби, помилки і результат, якщо не зупинятися».

Саме тому школа отримала назву «English School Result», бо результат можливий лише при системності.

Три міста за три роки 

Після першого вибуху родина Тетяни за годину була в дорозі. Шлях до Львова зайняв три дні.

«Перші пів року ми жили безкоштовно. Нас приютили знайомі знайомих і я безмежно вдячна цим людям».

Попри це, Львів емоційно не приймався – вимушені переїзди ніколи не дають відчуття дому.

Потім був рік в Одесі. Тут ближчий клімат, риба, фрукти, але й велика кількість російської мови, інколи зневажливої до української. Сьогодні Тетяна живе з родиною в Ірпені.

«У мене ще немає відчуття, що це моє місце, але тут комфортно психологічно, багато української мови, багато переселенців і близькість Києва. Ми вже осіли тут».

Сум за містом та деокупація 

Пам’ять про Бердянськ для жінки – це море, спокій і тепло домівок.

«Це можливість випити кави в тиші в будь-який час дня, закати, за якими можна спостерігати. Але найбільше мені не вистачає кухонь. Саме на кухнях ми багато говорили та сміялись з друзями. Я дуже сумую за тими теплими днями».

Але щодо деокупації, то тут Тетяна реалістична і водночас обережна у прогнозах.

«Неможливо вести війни довгий час без наслідків для держави. Чи побачу я це – не знаю. Хочеться вірити. Хочеться вірити і в деокупацію за рік-два, і в гранти, і в розвиток міста. Хочеться вірити в казки. Чесно, хочеться».

Але поки що вона не відчуває, що це станеться скоро.