«Я знову навчився мріяти». Лист 15-річного бердянця, який повернув собі дитинство

Пів року в окупації, а потім постійні обстріли у прифронтовому місті позбавили Данила (ім'я змінено) дитинства. Проте десятиденний психологічний ретрит-табір на заході країни повернув підлітку відчуття безпеки, друзів та улюблене заняття.

Мені хочеться розповісти свою історію тим, хто зараз відчуває всередині безсилля та страх. Бо ще зовсім нещодавно я відчував те саме.

До початку повномасштабного вторгнення моє життя було щасливим. Я обожнював наше рідне місто на узбережжі, любив дивитися на море, гуляти з друзями й понад усе мріяв створювати складні механізми. Робототехніка була моїм хобі.

А потім усе обірвалося за один ранок. Перші вибухи вирвали мене з дитинства. До нашого міста зайшли росіяни зі зброєю, вулицями поповзла ворожа техніка, а над дахами піднявся чорний дим. Для мене настали довгі пів року окупації.

Не було зв’язку, не було інтернету, ти не знав, що відбувається в інших містах, чи живі твої близькі. Ти прокидаєшся вранці й боїшся подивитися у вікно. Ти не розмовляєш голосно, не смієшся, бо будь-який зайвий звук може привернути до твоєї родини біду. Мої мрії про роботів були зруйновані. Я відчував себе безсилим.

Згодом мама прийняла найважче рішення у житті – виїжджати. Дорога була суцільним пеклом з перевірками, але момент, коли ми нарешті доїхали до першого українського блокпосту, я не забуду ніколи. Ми не стримували сліз, ми просто ридали вголос і кричали «Слава Україні!». Це була довгоочікувана свобода.

Але виявилося, що просто виїхати замало. Окупація не відпускає одразу, вона залишається жити в тобі далі. Ми оселилися в обласному центрі на півдні. Я пішов до нової школи. Проте місто постійно обстрілювали. Через це нам знову доводилося годинами сидіти й ночувати в укриттях.

Побачивши, як я згасаю, мама відправила мене на захід країни – до спеціального ретрит-табору. Я їхав туди без особливих очікувань. Проте саме ці десять днів розділили все моє життя на «до» та «після».

У цьому таборі я вперше за дуже довгий час відчув справжній, фізичний спокій. Це неймовірне відчуття, якого зараз бракує такій кількості людей в Україні. Ти раптом потрапляєш у безпечне середовище, відволікаєшся від важкої повсякденності і на мить навіть ловиш себе на думці, що забуваєш про тривоги та обстріли. Твоя нервова система просто видихає.

Там була дивовижна атмосфера. Разом із психологами ми годинами сиділи на арттерапії. Ми малювали, розминали теплу глину, ліпили з неї різні фігурки і разом із цією глиною кудись виходили накопичена втома, злість і тривога. Ми багато говорили про те, що болить, і ніхто нікого не засуджував. Нас водили на довгі екскурсії дивовижними затишними вуличками старовинного міста, знайомили з професіями, показували величезні сучасні університети. А спеціальні тести на профорієнтацію допомогли мені чітко розібратися у власних сильних сторонах і зрозуміти, куди рухатися далі.

Та головне, я знову зустрів людей, які мене зрозуміли. Тут були такі самі підлітки, як і я, які бачили війну на власні очі. Ми грали у баскетбол у дворі, жартували, ділилися таємницями. А ще я повернувся до своєї улюбленої робототехніки! Я ожив.

Зараз я почуваюся значно спокійнішим і більш урівноваженим. Окупація забрала в мене пів року дитинства, але вона не змогла забрати моє майбутнє. Завдяки людям, які створили цей простір, я знову навчився посміхатися і мріяти.