Як пояснити дитині, що таке війна і окупація?

Як говорити про війну з малечею?

Пояснювати дітям, що таке війна, варто з урахуванням їх віку. Маленькі діти до двох років не можуть зрозуміти зміст подій, але вони чітко відчувають емоційний стан мами. У цьому віці важливо, щоб мама говорила про свій стан спокійно і доступно, наприклад:

«Мені страшно, бо чую сирену, але ми зараз підемо в безпечне місце».

Так дитина починає накопичувати досвід і розуміння того, як реагувати на складні події.

У трохи старшому віці, коли дитина вже може говорити, важливо не обманювати її, а пояснювати реальність простими і короткими реченнями. Наприклад:

«Зараз іде війна, але я поруч і зроблю все, щоб ти був у безпеці».

Водночас важливо підкріплювати це діями: обіймати, заспокоювати, пояснювати, що робити під час тривоги і показувати способи, як справлятися зі страхом чи злістю.

Діти мають розуміти не лише причини своїх емоцій, а й отримувати інструменти для їх проживання. Наприклад, можна разом намалювати, що їх лякає, або виговорити свої емоції через гру. Психологиня радить не занурювати дитину в травму, а фокусуватися на тому, як вона може з нею впоратися.

Як говорити про війну з підлітками?

Що стосується підлітків, то це особлива категорія – вони вже не діти, але ще не дорослі. Їхній вік сам по собі складний, а додаткове навантаження у вигляді війни тільки посилює емоційне напруження. Їм важливо пояснювати події як дорослим, водночас не підсилюючи в них почуття ненависті. Варто говорити про право на вибір кожної людини, про складність рішень в умовах окупації, про емпатію та усвідомлену позицію.

Підлітки дуже креативні, і їм важливо показати, як можна реалізовувати свій потенціал навіть під час війни. Допомога дорослих у фокусуванні уваги на розвитку, творчості та самореалізації – це теж спосіб турботи і стабілізації – каже психологиня.

Під час повітряних тривог та вибухів важливо, щоб батьки самі знали, як діяти. Якщо мама або тато чітко розуміють інструкції та свої дії, це дозволяє їм зберігати спокій і передавати відчуття захищеності дитині. Можна залучити дитину до збору рюкзачка або гри, яка допоможе зняти тривожність: взяти іграшку, зробити вправу на дихання, разом читати книжку в укритті. Все це демонструє, що мама поруч і здатна впоратися з ситуацією.

Малювання як терапія

Психологиня ділиться і особистим досвідом: під час вибухів у Бердянську їй допомагало малювання. Вона брала олівці, аркуші і вимальовувала емоції. Те саме можна робити і з дитиною – разом малювати, ліпити з глини чи пластиліну, створювати казки чи розповіді, які допоможуть опрацювати страх.

Важливо не применшувати значення того, що відчуває дитина. Якщо батьки самі намагаються замовчати події або приховують свої емоції, дитина втрачає базове відчуття довіри. Краще чесно сказати: «Мені сумно» або «Я зараз злюсь, але справляюся з цим» – і показати дитині способи, як з цим упоратися – ділиться Світлана.

Чому батькам важливо відпочивати і як це допомагає дітям?

Якщо мама чи тато зривалися на дитину – варто проаналізувати, чому це сталося. Як правило, причина у втомі, накопичених емоціях і відсутності ресурсу. Саме тому важливо дбати і про себе: мати пів години тиші на день, куточок, де можна побути наодинці і можливість говорити з іними дорослими – подругою, на заняттях або в групах підтримки.

Під час війни у дітей зростає кількість страхів, особливо страх темряви. Це пов’язано як з віковими особливостями (уява, фантазії), так і з реальніст, адже більшість тривог і вибухів відбуваються вночі. Тому дитина асоціює ніч із небезпекою. Раджу читати терапевтичні казки, малювати на чорному папері, ліпити страх з пластиліну – усе це допомагає йому матеріалізуватися і зменшити вплив – каже Світлана.

Якщо чоловік на фронті, жінка лишається з дітьми і часто не має внутрішніх ресурсів. Тут особливо важливо, щоб мама мала хоча б трохи часу на себе, не приховувала емоції, але й не переносила їх на дітей. Якщо дуже сумно – краще це визнати і проговорити. Якщо втомлена – дати собі дозвіл на відпочинок. Тоді буде легше витримувати і допомагати дітям.

Усе це про турботу. І про головне, щоб емоції були прожиті, проговорені й перетворені на досвід, а не зафіксовані в тілі чи поведінці дитини.