«Зараз вдома період хризантем, гарбузів і жовтого листя. Я досі так сприймаю зміну сезонів року»

Вимушене переселення – складний період для кожного, хто мав такий досвід. Залишити свій дім, роботу, звичне життя – складно для людей будь-якого віку і статусу. Особливо боляче дивитись на те, як це переживають люди поважного віку. Ті, хто багато років облаштовували своє життя і тоді коли мали б насолоджуватись плодами цієї праці – все втратили... Це історія мешканки Бердянського району про її життя в новому місці після виїзду з окупації

«Мені вже за шістдесят. Все своє життя прожила в селі недалеко від Бердянська. Робота, господарство, город, клумби. Часу нудьгувати не було, власне, як і у всіх у селі. Навесні – садити городи, наводити порядки; влітку – дбати за тою городиною і господарством, шукати нові рецепти закруток; восени – збирати врожай, готувати свої клумби до морозів, пекти гарбузові вертути; взимку – лиш трішки перепочити і знову все по колу.

Я раніше скаржилась на цю нескінченну роботу, на те, що за тим городом світу білого не бачу. Але як тільки їхала в місто до дітей на кілька днів – то прямо відчувала, як чогось не вистачає. Гуляємо повз клумб біля міськвиконкому, а я собі думаю «от такої троянди в мене вдома ще нема, треба знайти».

Сама собі таке життя обрала. Після навчання могла поїхати куди завгодно, і на роботу вже кликали, але як же дім залишити? Рідне село? Куди я без нього? Так все життя йому і присвятила. Хіба могла подумати, що доведеться звідти з однією сумкою тікати?.. Але довелось.

Вже третій рік у чужому місті. Жива, не голодна, діти недалеко. А мені хочеться вовком вити. Бо скрізь себе чужою відчуваю, не знаю куди приткнутись. Навіть не завжди можу згадати, який зараз місяць і день. Вдома прихід осені відзначався гарбузами, яблуками, горіхами, хризантемами, повним подвір’ям дров. А зараз … йду до календаря подивитись, чи це точно жовтень буде.

Єдина розрада – клумба під будинком де зараз живу. Сусіди побачили, що я над нею постійно кручусь – то й «назначили» головною. А я якусь квітку нову висаджу, якої вдома не було, тільки прийметься і думаю – от вертатимусь додому, відкопаю собі.

Та чи вертатимусь колись.

Бо поки я як та квітка, яку відкопали і в нову клумбу посадили. Тільки щось ніяк не приросту»