«Бердянськ 24» отримав лист від нашої читачки. У ньому вона ділиться своїми емоціями та роздумами про життя далеко від рідного міста, спогади, які тримають її на зв’язку з домом, і спроби знайти частинку Бердянська у кожному куточку світу.
Минулого року я вперше піднялась на Говерлу. Через декілька годин складного підйому ми сиділи на вершині, заворожені неймовірним видом. І раптом мій погляд затримався на камені, де хтось старанно лишив частинку мого дому: «Бердянськ 2022». Я сіла біля цього каменя і розплакалась.
Після цього я почала збирати шматочки свого дому по всьому світу.
«Привіт із Бердянська», «Бердянськ – це Україна» – я знаходила такі написи десь біля визначних місць, на муралах і прапорах, навіть у книзі побажань в одній з кав’ярень. Біля таких підписів майже ніколи немає імен, бо головний герой тут саме Бердянськ.




Знаєте, як діти пишуть на стінках: «Тут був Коля». Я колись думала – ну нащо тому умовному Колі лишати свій слід скрізь, де він бував.
Ніби той Коля боявся, що якщо він не напише там про себе – то просто зникне і ніхто не дізнається, що він був.
Зараз я розумію, чому ми скрізь лишаємо за собою цей наш бердянський слід.
Мабуть, ми дуже боїмося, щоб про нього не забули.
Щоб він не зник.
Наш Бердянськ.