«Мене тримають книги та спорт». Історія бердянки Дарії про окупацію, виснажливу працю та віднайдення себе в Нормандії

Окупована юність

Перші місяці повномасштабної війни для багатьох бердянців перетворилися на сюрреалістичний сон. Постійне спостереження за тим, як ворожа пропаганда намагається змінити обличчя рідного міста, викликало лише відразу та глибокий внутрішній супротив.

«Все було в якомусь такому туманні. Було дуже бридко дивитися на те, що вони змінюють всі плакати на свої написи. «росія тут назавжди!» Господи, це було жахливо. Я зараз посміхаюсь, але це захисна реакція», – розповідає дівчина.

В окупації вона з близькими залишалася пів року. Причина була юридично-прозаїчною, але емоційно виснажливою – чекали на повноліття.

«Ми чекали, коли мені виповниться 18, щоб поїхати або на якесь чудо, що приїде ЗСУ і звільнить нас. Але, на жаль, дива не сталося».

Пів року життя в Польщі

Виїзд з окупації привів до Польщі. Це була вимушена міра. Без великих заощаджень і розуміння майбутнього молоді люди намагалися створити бодай якийсь фінансовий фундамент. Проте замість допомоги в адаптації вони зіткнулися з капіталістичною системою, де українці часто сприймалися лише як робоча сила.

«В Польщі немає ніякої допомоги, щоб якось інтегруватися – немає жодних мовних курсів. Ти не знаєш мови, не знаєш, що робити далі в країні, де ти ніколи не був. Ти просто йдеш на якусь примітивну роботу по 12 годин. Нас дуже часто експлуатували як українців: «Потрібно доробити замовлення! Нікого не хвилює, що у вас 12 годин робочий день. Поки не доробите – ніхто вас додому не відвезе». Ми могли працювати по 14 годин», – розповідає вона про реалії праці.

Житлові умови лише підсилювали відчуття безвиході та втоми. У маленькому будиночку мешкало 10 людей: три кімнати на всіх, по чотири ліжка в кожній. Відсутність особистого простору та виснажлива фізична праця стали тією межею, після якої прийшло усвідомлення, що треба шукати інший шлях. Потрібна була країна, яка дає інструменти для розвитку, а не просто виснажує ресурси молодої людини.

Франція та ковток свіжого повітря 

Переїзд до Нормандії, став переломним моментом. На відміну від польського досвіду, Франція зустріла лояльністю. Одразу був табір для біженців, допомога перекладачів і чітка пропозиція: регіон Нормандія, де є можливості для життя та навчання.

«Коли я приїхала у Францію, це відчувалося як якийсь ковток свіжого повітря, ніби я нарешті за довгий час опинилась на своєму місці. Соціальні працівники одразу почали нами займатися, а згодом знайшли нам квартиру. Я досить швидко знайшла підробіток – це був будиночок французів, двоє літніх людей, їм по 80 років. Але я б ніколи не сказала, що вони такого поважного віку. З ними спілкуєшся і вони такі жваві», – ділиться героїня.

Порівнюючи українських та французьких пенсіонерів, дівчина з сумом констатує різницю у якості життя та менталітеті:

«Я спілкуюся з нашими людьми такого віку і ти дивишся, вони вже стільки всього побачили, у них настільки складні життя. У Франції все інакше. Люди в 80 років сидять у ресторанах, п’ють вино, спілкуються. Вони дуже освічені, і їм дійсно цікаво знати, як твої справи, як твої батьки, як твоє рідне місто. Це не просто вічливість».

Мовна трансформація та спорт як терапія

Інтеграція відбувалася через радикальне занурення. На мовних курсах не було викладачів, які б розуміли українську. У класі люди з Афганістану та інших країн, де кожен розмовляє своєю мовою, а єдиний місток для порозуміння – французька.

Цікаво, що цей досвід паралельно запустив процес внутрішньої переоцінки ідентичності.

«Я почала навіть думати українською, хоча все життя говорила російською. У мене є частина родини, яка говорить українською, але зараз я відчуваю, що вона витісняє російську дуже сильно. Навіть коли намагаюся сказати щось російською, слова просто забуваються, і я кажу їх українською», – зізнається Дарія.

Спорт, який супроводжував дівчину все життя (вона закінчила університет за спеціальністю вчителя фізкультури), став головним психологічним якорем. Навіть під час важких змін у Польщі вона знаходила сили їздити в зал, бо це давало енергію рухатися далі. У Франції ж кросфіт-зал став місцем соціалізації.

«Кросфіт – це груповий вид спорту, ви тренуєтеся в командах. Французи в залі були до нас дуже добрі. Хоча є стереотип, що вони не переходять на англійську – це дурня. Вони робили все можливе, щоб ми їх розуміли, постійно пропонували допомогу. Все якось дуже добре склалося», – додає дівчина.

Культурний фронт і болісне прощання з минулим

Зараз вона не лише адаптується сама, а й намагається бути голосом України серед французів. Її підписники в соцмережах бачать не лише естетичні кадри Нормандії, а й правду про війну. Дівчина активно розвінчує міфи про те, що Україна – це країна третього світу без супермаркетів чи цивілізації.

«Вони дивувалися, коли я розповідала про наше життя. Багато хто тепер каже, що хоче відвідати Україну після війни. Але мені іноді здається нечесним, що я маю можливість нормально жити, поки в Україні люди знаходяться в таких жахливих умовах. Я намагаюся допомагати як можу», – каже бердянка.

Найважчим етапом адаптації стало усвідомлення втрати дому. Для бердянки рідне місто залишилося в пам’яті сонячним та живим, але окупація стерла цей образ, замінивши його болем і розчаруванням.

«Я дала собі зрозуміти, що, можливо, я ніколи не повернусь. Якщо я цю думку не зафіксую у своїй голові, то я ніколи не зможу рухатись далі й щось створювати тут. Я думаю про те, що колись зможу приїхати в Бердянськ, прогулятися рідними вулицями, але навряд чи зможу там жити після всього, що побачила. Це вже стався певний ріст, який не дозволить мені відкотитися назад. Я сумую за морем, але те море, де я працювала кожен сезон, і той Бердянськ в окупації – це вже різні світи», – підсумовує героїня.

Життя в Нормандії на березі океану стало для неї новим початком. І хоча шлях був прокладений через плач у таборах для біженців та виснажливу працю, сьогодні вона впевнено каже, що знайшла своє місце, де її цінують не як дешеву силу, а як особистість із власною історією та майбутнім.