Життя після ампутації. Незламний офіцер із Бердянська створив простір адаптивного фітнесу для поранених бійців

Про історію нашого земляка «Бердянськ 24» дізнався з матеріалу «Суспільне Хмельницький». Сергій Ковач став військовим одразу після повноліття. Він пройшов шлях від сержанта до офіцера, вчився в академії, а з 2019 року перебував на службі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій охороняв західні рубежі країни, але згодом отримав наказ вирушати на лінію фронту, де були потрібні начальники зв’язку. Офіцер зібрався миттєво і вже наступного дня був у бойовому загоні. Його родина в цей час була змушена покинути рідний Бердянськ та евакуюватися до Хмельницького. Сам Сергій вирушив на Харківщину, де в червні 2024 року під Вовчанськом його підрозділ потрапив під страшний обстріл авіабомбами.

Історія тренера з ампутованою ногою Сергія Ковача

«Я взагалі не усвідомлював, що не буде ноги – в мене її просто не було. Я вже вмер. Я вже зрозумів, що мені хана. Я вже був закопаний, що мне робити?» – пригадує Сергій Ковач той страшний день.

Будинок, де перебував офіцер, рознесло вщент, але побратими встигли вчасно. Вони прибігли викопувати Сергія та ще одного хлопця, який теж у результаті втратив кінцівку. Медична картка Сергія була буквально повністю замальована позначками про поранення, адже права рука взяла на себе основний удар і була сильно понівечена. Проте чоловік вижив і продемонстрував неймовірну жагу до життя.

Вже наприкінці 2024 року ветеран здивував лікарів і впевнено встав на протез. Швидко відновитися йому допоміг спортивний бекграунд, адже Сергій понад десять років займався тхеквондо і мав червоний пояс. Ще лежачи в палаті з однією робочою рукою, він вивів власну формулу реабілітації: 

«Пригадую, в лікарні лежу, в мене тільки одна рука працює, то я нею щось робив, а хлопцям казав, що в них більше кінцівок рухається – хай рухаються. І правило сказав: якщо в тебе щось рухається – треба цим рухати. І це основний критерій відновлення. Якщо я міг махати, на ногу приставати якось на цей гіпс – я це робив. Якщо я міг рукою щось підіймати – я підіймав. Якщо оцей суглоб в мене рухався – я ним рухав».

Сергій переконаний, що пасивне лежання та жалість до себе лише шкодять пораненим ветеранам і гальмують їхнє одужання.

Сьогодні Сергій живе разом із родиною, яка змогла вивезти з Бердянська навіть домашнього кота. У Хмельницькому він став тренером з адаптивного фітнесу та доєднався до команди Total Fit Ukraine. Бажання стати тренером з’явилося ще в армії, де організм працює на межі виснаження. Сергій роками читав книжки, слухав лекції та шукав спосіб, як зберегти людське тіло. Тепер цей досвід допомагає йому ставити на ноги інших. Свою методику він називає адаптивним універсальним атлетизмом. 

«Універсальність і адаптивність – це коли ми підлаштовуємо тренувальний процес под особливості атлета. Універсальність означає, що тренування розвивають атлета всебічно в фізичному плані: і сила, і витривалість, і гнучкість, і координація, і швидкість – все поступово і плавно нарощується», – пояснює Сергій.

На думку Сергія, поранений атлет повинен уміти ефективно займатися будь-де і з будь-якими підручними речами. Разом із тренером Владиславом Демецьким Сергій розвиває концепцію оптимального здоров’я. Вона базується на тому, що здоров’я – це не просто відсутність хвороб, а рівноцінний баланс фізичного, соціального та психологічного добробуту людини. Саме тому під час тренувань Сергій дуже багато спілкується зі своїми підопічними.

У цивільному житті ветеран спирається на філософію стоїцизму і зараз зачитується працями давньоримського філософа Епіктета, який колись був рабом, але подолав важкі життєві обставини. Сергій каже, що проблеми людей з початку нашої ери майже нічим не відрізняються від сучасних. Він спокійно ставиться до того, що оточуючі іноді ніяковіють або бояться людей на протезах. Сергій не вимагає жодних привілей від суспільства: 

«Мені особисто від людей потрібно лише, щоб вони були людьми. Якщо вони будуть поводити себе зі мною так, ніби нічого страшного, я не вимагаю від них якихось певних привілей. Навпаки, коли люди акцентують дуже сильно увагу на особливості інших людей, це може зачіпляти. Мені особисто без різниці. Я розумію, що людина може це зробити не зі зла. Це нормально, що людина не розуміє чогось, або боїться».

Також тренер філософськи оцінює популярну ідею безперервного пошуку щастя. Він вважає її бігом по колу, адже щастя – це стан, який завжди швидко змінюється нудьгою. 

«Відповідно до моєї життєвої позиції, прагнути щастя – це не найкращий шлях у житті. Одна з тем, яку я розповідаю атлетам, коли їм це потрібно – це те, що пошук щастя ніколи тебе до щастя не приведе. Ось така парадоксальна річ. Пошук любові ніколи тебе до любові не приведе. Бо треба зрозуміти, що щастя – це стан, який змінюється нудьгою. Ти шукаєш щастя, а потім тобі нудно, ти знову щось шукаєш. Це постійна біганина по колу», – ділиться Сергій.

Замість цього він радить шукати золоту середину і тримати життєвий баланс.

Сергій прагне бути для хлопців не просто інструктором, а справжнім ментором. Він ділиться власним досвідом реабілітації, вчить впевнено користуватися протезом, але нікому не нав’язує свої правила. 

«Ми дійсно багато спілкуємося на різні теми. Ділимося навичками, як пересуватися з протезом і не тільки. Я нікого не змушую бути здоровим, нікого не змушую бути щасливим або не бути. Це обирає кожен сам собі. Хто я такий, щоб розповідати іншим, як жити? Я можу лише розповісти, як я вважаю, що це працює, що це приносить результати, а їх право прийняти, не прийняти, погодитись чи ні. Все просто», – підсумовує Сергій Ковач.