Переселенці часто живуть ніби під прожектором – коли кожну свою дію потрібно не просто пояснювати, а виправдовувати. Цей лист написала наша читачка, він про те, як безкінечне втручання і осуд створюють враження, що твоє власне життя – не твоє.
Нещодавно я натрапила тут на пост про те, які питання найбільше дратують переселенців. Я читала відповіді і не могла повірити, наскільки ми всі проходимо однаковий шлях. Шлях – тотального нерозуміння і постійного звітування за свої рішення.
А чому ти виїхала?
А чому так пізно виїхала?
А чому не повертаєшся?
А чому твої батьки досі там?
А чому ти страждаєш, в тебе ж все добре?
Відчуття, ніби з отриманням статусу ВПО моє життя стало відкритою книгою, яку кожен вважає своїм правом гортати.
А я – зобов’язана показувати і пояснювати кожну її сторінку.
Купила собі нову сукню чи іграшку дитині;
Пішла в кав’ярню чи поїхала на відпочинок;
Або просто десь засміялась вголос –
і ти ловиш чужі погляди,
в яких – так багато до тебе питань.
Іноді мені здається, що в переселенцях перестають бачити людей.
Бачать лише «осіб» із довідкою, які повинні відповідати певним категоріям.
І чиїмось уявленням.
Ми ніби більше не належимо собі.
Ніби втратили право на радість, на покупки, на нормальне життя.
Бо кожен наш крок – розглядають і оцінюють.
Я не знаю, що має змінитись, аби нарешті стало зрозуміло,
ми – не звіти для громади.
Не цифри у статистиці.
Ми – люди.
Люди, які заслуговують на життя.
Повноцінне.
Без пояснень і виправдань за нього.
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS 
Google