«Життя завмерло». Історія родини з Бердянщини, яку розділив «руській мір»

Жінка розповіла про те, як живе її сестра в Новополтавці, про долю своїх племінників і ситуацію в окупованому Бердянському районі. Цю історію «Бердянськ 24» дізнався з матеріалу Shostka news. Далі мовою оригіналу.

Якби моя бабуся, яка народилася і прожила все життя на Запоріжжі, дізналася, що її земля «исконно русская», вона, напевно, сказала б у притаманному їй стилі: «Дурне родилось – дурне меле». З сестрою, Любашею, спілкуємося телефоном, зараз тільки через WhatsApp. Пригадую, як вона вперше зателефонувала і сказала: «Живу, як уві сні, життя завмерло».

Прихід «руського міру»

Спочатку люди затаїлися – спрацював страх невідомого й ворожого. Потім стали виходити, дивитися, що відбувається. Довгих розглядин не було, «руській мір» дуже швидко прийшов до кожної домівки окупованої Новополтавки.

Перші російські армійці увійшли в село 28 лютого 2022 року, приїхавши на автівках та військовій техніці з колишнього районного центру Чернігівка (що за 20 кілометрів). Невелика їх кількість залишилася в Новополтавці, основні окупаційні війська знаходилися в сусідній Чернігівці та в Бердянську. Перше, що вони зробили — подвірний обхід, так би мовити, «знайомство» з місцевим населенням.

У дворах, де були нові іномарки, їх забрали без будь-яких пояснень. Ходили чутки, що у сусідньому селі зґвалтували неповнолітню дівчинку, і перелякані батьки стали забороняти дітям виходити з домівок. Дякуючи Господу, в Новополтавці такого не сталося, армійці почали «господарювати» по подвір’ях, витягаючи з погребів запаси овочів та консервацію.

Життя під окупаційними порядками

В районі, де живе моя сестра, за час окупації декілька разів змінювалися військові, і, як наслідок, порядки, які вони встановлювали.

 Селяни вимушені були садити картоплю на своїх городах на початку квітня. «Саджали чи не під сніг, – розповідає Любаша. – Інакше забрали б усе і не було б чим засіятись». Перші військові, які прийшли, замінували всі поля навколо села і заборонили сіяти. Другі, навпаки, розмінували й наказали місцевим аграріям сіяти різні культури, але за умови, що 50% зібраного врожаю вони мають віддати окупаційній владі.

У перший рік окупації в Чернігівці були дагестанці. Вони заборонили дівчатам та молодим жінкам ходити по вулиці у коротких спідницях та сукнях. Були випадки, коли тих, хто не прислухався, затримували й закривали у підвалі на добу. Щоправда, їх не били і нічого поганого не вчиняли, але страху дівчата натерпілися чималого.

Перед Днем Перемоги, 9 травня 2022 року, російські армійці забрали у кожного жителя Новополтавки паспорти і наказали всім приїхати за ними у Чернігівку у визначений час. Саме в цей час окупанти проводили демонстрацію та святковий концерт у центрі селища. Велике зібрання місцевих під час заходів знімали на відеокамеру, з посилом, що люди «підтримують російську владу і радіють визволенню». Паспорти віддали після демонстрації.

Розділені родини та виїзд

Найболючішим ударом для нашої родини стало, коли у 2022 році нашого племінника Андрія примусово вивезли в росію. Він тільки-но закінчив училище й працював на державному підприємстві у Бердянську. Андрій розповідав, що багатьох хлопців, які з ним працювали, автобусом відправили в росію. Він щодня чекав своєї черги, і це сталося… Зараз він знаходиться у Тюменській області.

Дочка Люби з маленькою дочкою виїхали у Польщу в серпні 2022 року. Виїзд із окупованих територій через Василівку був надзвичайно складним. Транспорт стояв на василівському блокпосту десятки годин, а російські військові відмовлялися пропускати автобуси й машини, змушуючи розвертатися й їхати назад.

Таких спроб виїхати у Марини з 5-річною донькою було декілька, протягом трьох місяців. Востаннє вони ночували у черзі на блокпосту у Василівці, і лише після обіду їх пропустили. «Коли ми виїхали з окупованої території й заїхали на підконтрольну Україні, всі в автобусі плакали», — розповідає Марина.

Втеча від мобілізації

Коли у 2024 році росіяни почали проводити мобілізацію на окупованій території, чоловік моєї сестри, Павло, виїхав до дочки у Польщу. «Я ніколи не візьму зброю проти українців. Це як вбити самого себе», – сказав він, збираючись у дорогу. Йому довелося дістатися з Новополтавки до Ростова-на-Дону, звідти літаком до Туреччини, а потім до Польщі.

Після того, як чоловік виїхав, Любаша залишилася одна на окупованій території. Вона продовжує, чи не щотижня, їздити у Бердянськ, де стоїть закрита квартира дітей. «Варто тільки не приїхати й не побути у квартирі 2–3 тижні, зламують замки й заселяються», – розповідає вона. Житло займають, в основному, родичі росіян, які там на військовій службі.

«Солодкі пряники» від «русского мира»

«Коли ми опинилися в окупації, на декого з сусідів та односельців «просто очі відкрилися», – ділиться Любаша, – вони щиро раділи приходу росіян». Окупанти, щоб підкупити людей, на кожні свята стали роздавати продуктові набори, де була навіть червона риба. Пенсіонерам, які отримали російські паспорти, стали виплачувати пенсію, причому їм на картки ще надходила українська пенсія.

Сусід Люби, дядько Петро, приходив до неї, щоб поспілкуватися по Skype з дочкою й онуками, які живуть у Запоріжжі. Його дружина категорично відмовлялася заходити до сусідки, лаючись на чоловіка: «Що ти унадився ходити до тієї «бандеровки»?! Вона тебе налаштовує проти росії, а вони нам гроші он які дають, продукти, які зроду не їли…».

Чоловіку було образливо й боляче слухати ці слова: «Як вона може таке казати, коли діти живуть під російськими ракетами й шахедами, які летять без перестанку на Запоріжжя!», — жалівся він сусідці.

Але «не все коту масляна». У цьому році значно скоротили зарплати на окупованих територіях, підняли ціни на продукти та на промислові товари. До того ж, настільки жадані продуктові набори дали лише один раз на рік, до 9 травня.

Надія вмирає останньою

Любаша до останнього намагалася не отримувати російський паспорт. До неї і таких, як вона, періодично заходили військові з перевіркою документів, розпитуючи де чоловік, діти. У 2024 році, коли була оголошена остаточна дата отримання паспорта з двоголовим орлом, їй довелося це зробити. «Український паспорт заховала…. Сподіваюсь і чекаю, коли ми знову будемо в Україні», — зі сльозами, від яких ком у горлі, говорить моя сестричка.

Сподіваюсь і я, що колись ми зустрінемося у Новополтавці, відвідаємо могилки наших рідних, поїдемо у Бердянськ, на море, як це було раніше, до лютого 2022 року. А ще обов’язково заїду у Василівку, де не була десятки років.