Виїзд за добу до окупації. Історія бердянського лікаря 

Рішення виїжджати

Повномасштабну війну Олексій зустрів на чергуванні. У перший день він почув приліт, а далі була довга ніч, протягом якої люди намагалися знайти бодай якусь інформацію. Новини не давали чіткої картини, де знаходяться війська, які міста під загрозою і що відбувається на півдні країни.

«Ти дивишся новини і не розумієш, де хто знаходиться і куди йдуть», – згадує Олексій.

Спочатку в нього було розуміння, що у Бердянську можуть організувати шпиталь, і він разом із батьком був готовий працювати. Здавалося, що місто не здадуть одразу. Але вже під ранок наступного дня почали надходити повідомлення від знайомих з Мелітополя – російські війська заходили в місто, хоча в офіційних джерелах це ще не відображалося.

Рішення довелося ухвалювати швидко. На той момент у нього була дружина. Було вирішено хоча б її вивезти з міста. Батьки виїжджати не захотіли.

Коли стало відомо, що на Бердянськ йдуть з боку Токмака, Олексій вирішив не їхати основною трасою через Василівку, а шукати альтернативний маршрут – через Оріхів. Навігація працювала нестабільно, карти були ненадійні, багато рішень доводилося приймати інтуїтивно.

Дорогою він бачив десятки жовтих автобусів, переповнених людьми – як у військовій, так і в цивільній формі. Уздовж траси стояли джипи, а на горизонті вже було видно важку техніку.

Найбільше лякала невідомість. Колони рухалися без світла і без розпізнавальних знаків.

«На тебе йде колона техніки, а ти не знаєш, чия вона. Машина в нас тонка, її легко прошити», – розповідає лікар.

Поблизу Білої Церкви їх різко зупинила поліцейська машина. Поліцейський дістав зброю, поруч працював снайпер. Попереду рухалася колона, і лише згодом стало зрозуміло, що вона українська.

Виїзд в останній момент

Бердянськ був окупований уже наступного дня після їхнього виїзду.

«Ми виїхали десь опівдні, а вже на наступний день місто було окуповане», – каже Олексій.

На той момент ніхто не знав, що буде далі. Виїзд означав залишити дім, роботу, звичне життя. Але залишатися означало жити в повній невідомості, без гарантій безпеки і без розуміння, як поводитиметься окупаційна влада.

Першою точкою стала Хмельниччина – невелике місто, де вдалося переночувати і трохи оговтатися після дороги.

Саме там почалася адаптація до нового життя. Спочатку ще відчувалася хвиля допомоги переселенцям, але дуже швидко стало зрозуміло, що ціни на житло стрімко зростають.

Здавали кімнати у дачах, маленькі квартири, інколи цілі будинки. Попит був величезний.

«На тобі одразу починають заробляти, бо в тебе немає вибору – тобі треба десь жити», – говорить Олексій.

За кілька днів дружина поїхала за програмою до Канади працювати нянею. Рішення ухвалювали разом. Він залишився в Україні і почав шукати роботу, але за спеціальністю можливостей майже не було.

Переїзд до Кривого Рогу як прагматичне рішення

Згодом зателефонували друзі з Маріуполя, з якими він навчався. Місто на той момент уже було майже зруйноване. Вони вирішили зустрітися в Кривому Розі.

Цей вибір був усвідомленим. Саме там мали працювати шпиталі і була потреба в медиках. Крім того, Кривий Ріг – дуже протяжне місто, яке складніше швидко оточити.

Після приїзду Олексій отримав статус ВПО. Але цей статус, за його словами, не дає відповідей на головні питання – де жити і як працювати.

Першим прихистком у Кривому Розі став гуртожиток медичного університету для інтернів. Його поселили туди безкоштовно. Умови були складні, але це давало можливість не залишитися на вулиці. Паралельно почався пошук роботи. І тут виникла серйозна проблема – формально Олексій залишався працевлаштованим на окупованій території, а зв’язку з установою вже не було.

«Нам казали, що не можуть взяти повноцінно, тільки як сумісника, бо ми все ще там працевлаштовані. А як звільнитися – ніхто не знав», – пояснює лікар.

Зрештою йому вдалося передати заяву про звільнення, надіслати фото документів і оформити нове місце роботи, хоча чіткого механізму для таких ситуацій не існувало.

Нова спеціалізація під час війни

За фахом Олексій – дитячий анестезіолог, він працював у пологовому будинку. Але у Кривому Розі лікарню готували під шпиталь, і його взяли стажистом з дорослої анестезіології. Це означало меншу оплату і необхідність швидко вчитися. За три місяці він здобув нову спеціалізацію просто під час війни, на фоні постійних чергувань.

Навчання оплатила лікарня, і це Олексій називає реальною підтримкою. Згодом він отримав ще одну спеціалізацію – з ультразвукової діагностики. Після гуртожитку знайомі тимчасово пустили Олексія пожити у квартирі за оплату комунальних послуг. Але власниця вирішила повернутися, і лікарю знову довелося шукати житло.

Ринок оренди був хаотичний. Квартири майже не доходили до оголошень, попит був надзвичайно високий, переселенців неохоче брали. Перші півтора місяця він жив у машині. Чергував по 24 години, часто залишався ще на наступний день через нестачу кадрів. Спав у туристичному спальнику просто взимку.

Згодом житло все ж вдалося зняти, але досвід оренди він описує як принизливий.

«Ти ніби на виставці. Маєш доводити, що ти нормальний, що в тебе є гроші і ти не проблемний», – каже лікар.

Ціни зросли в кілька разів. Те, що раніше коштувало умовну тисячу гривень, стало коштувати в половину дорожче. Умови при цьому не покращилися.

Через дефіцит кадрів у медицині Олексій працював надзвичайно багато. За місяць у нього бувало до 500 робочих годин. Частина цієї роботи залишалася неоплаченою.

«За мінімальними підрахунками, за три роки мені не заплатили майже 500 000 гривень», – говорить чоловік. 

Виплати для ВПО у розмірі 2000 гривень на місяць він отримував лише кілька разів, після чого допомогу припинили через рівень доходу.

Державні програми і відсутність доступу до житла

Окремо Олексій говорить про програми пільгового житла. За його словами, багато з них працюють так, що переселенці фактично не можуть ними скористатися. У медичному середовищі, каже він, давно немає ілюзій, що держава вирішить житлове питання. Тому люди беруть по кілька робіт, щоб колись мати змогу купити житло самостійно.

Лікар зазначає, що працівники державних установ часто намагаються допомогти. Але в повсякденному житті – під час оренди житла чи звичайного спілкування – переселенці часто стикаються з недовірою і зверхністю.

Окремою болючою темою стає мова. Навіть коли він намагається говорити українською, суржик або відсутність діалекту стають приводом для осуду.

Роздуми про деокупацію і майбутнє

Говорячи про деокупацію Бердянська, Олексій зізнається, що хоче повернення міста під контроль України, але водночас говорить про втому і реалістичне бачення ситуації. Його найбільше турбує можливий майбутній розкол у суспільстві – не лише мовний, а й через взаємні звинувачення у зрадництві.

«Кожен вибір поганий, але не вибирати – ще гірше», – підсумовує Олексій.

За три роки війни він здобув нові спеціалізації, дійшов до керівної посади в приватному медичному центрі і нині рекрутує інших переселенців. Але досвід втрати дому і постійної нестабільності залишається з ним і досі.