Як переселенці наважуються на батьківство? – пояснює психолог 

Життя тут і зараз 

Ірина Дєдушева, мама та феміністка, знає ціну цивільного спокою під час війни краще за багатьох. Її життя зараз – це складна геометрія сучасної української родини, де близькість вимірюється не спільним сніданком, а короткими дзвінками з фронту та рідкісними зустрічами з чоловіком. 

Для Ірини материнство під час повномасштабного вторгнення почалося з виклику, який став нормою для тисяч українок, а саме, дистанція. 

«Маючи чоловіка військового і живучи з ним на відстані через службу, є певні труднощі, які потрібно якось вирішувати», – ділиться Ірина.

Суттєвим фактором, що дозволяє Ірині триматися, стала допомога батьків, з якими вона зараз ділить побут. 

«Банально допомогти мені з візочком чи ще щось. Знову ж таки через війну мені з цим допомагають справлятися мої батьки. Тому можна сказати, що це теж той фактор, який впливає», – розповідає дівчина.

Саме цей щоденний тил у вигляді батьківських рук дозволяє їй не просто виживати, а продовжувати будувати життя в місті, де обстріли стали буденністю.

Але окрім побуту, Ірину хвилює дещо глибше. Те, як суспільство реагує на подібні вибори. Її щиро дивує, що найбільше нерозуміння приходить не від іноземців, а від самих українців. 

«Я ще можу зрозуміти, коли нас не розуміють іноземці, яким те, що відбувається в Україні, це страшно. Вони не проживають наше життя і наші досвіди. Але коли не розуміють українки, чому ми обираємо здійснювати якісь свої мрії чи свої бажання і не ставити життя на паузу – мені це трохи дивно», – зазначає бердянка.

Ірина переконана, що очікування «ідеального моменту» – це ілюзія, якої не було у попередніх поколінь. На її думку, історія людства завжди складалася з тривог, але люди продовжували кохати та народжувати. Єдине, що змінилося сьогодні – це публічність засудження.

«В історії людства було безліч часів не менш тривожних, ніж наші. Але люди продовжували заводити стосунки, народжувати дітей і якось жити. І єдине, що їх відрізняло від нас, це те, що якісь жіночки в соцмережах не писали засуджуючі пости», – каже Ірина.

Її позиція непохитна: кожен робить вибір, виходячи з власних ресурсів, але єдина істина полягає в тому, що час не стоїть у черзі.

«Мені здається, важливо усвідомлювати, що життя триває зараз, а не колись».

Шлях довжиною в 10 років до першої дитини

Для бердянця Віталія Швеця питання батьківства ніколи не було темою для швидких рішень чи воєнним імпульсом. Це марафон довжиною в понад десять років, який війна не змогла перервати, а лише змінила його географію та змістила акценти. Коли 24 лютого 2022 року світ навколо почав руйнуватися, для Віталія та його дружини вибір напрямку евакуації з окупованого Бердянська був зумовлений не лише безпекою, а й майбутнім життям, яке чекало на них у кріосховищі.

«Ми цей процес почали 10 років тому, може навіть більше. І коли почалася війна, у нас були заморожені ембріони в Запоріжжі. Тому для нас не стояло питання, куди нам виїжджати з Бердянська – в Європу через Крим або в Запоріжжя. Ми, звісно, їхали в Запоріжжя», – згадує Віталій.

Перша спроба після виїзду була невдалою, але зупинятися родина не збиралася. Вік і обставини тиснули сильніше за війну.

«Годинник тікає, вік вже 40+. Незважаючи на те, що війна, все-таки продовжували спроби», – каже бердянець.

Завдяки державним програмам та фахівцям клініки «Надія», друга спроба нарешті принесла довгоочікуваний результат. Про усиновлення мови не йшло, зокрема й через «квартирні перепони», які держава вимагає від потенційних батьків. 

«Проблема в тому, що ми, як ВПО, не можемо вскочити в цю програму, тому що в нас немає житла. Одна з умов – соціальні речі та квадратура, яких у нас як ВПО зараз у багатьох немає. Це обмеження і зупинило», – констатує Віталій.

Попри всі обмеження та складність моменту, його позиція залишається твердою: війна не стала тригером для страху.

«Нас війна не зупинила, і вона навіть не була якоюсь перепоною до того, щоб зупинитися чи сказати: «Ой, війна, може не треба взагалі». На першому місці було те, що ми хочемо дітей».

Що каже психологиня? 

Психологиня Наталія Бубнова дивиться на бум батьківства під час війни крізь призму глибинних механізмів психіки. Для неї кожна така історія – це складний вибір між страхом і надією. Проте вона одразу розставляє крапки над «і» для тих, хто лише роздумує над цим кроком.

«Якщо б до мене людина прийшла з питанням: от мені і хочеться, і колеться – ну тоді ні. Бо дитина – це дуже–дуже велика відповідальність. Ви створюєте ще одну людину. Якщо ви приходите з таким питанням, значить, вагання поки що сильніші за готовність», – пояснює Наталія.

За її словами, за лаконічним «хочеться» у кожної пари стоїть свій індивідуальний сценарій, який часто диктує сама війна:

• Страх втрати. Коли жінка боїться втратити чоловіка, і хоче, щоб у неї щось залишилось від нього. Дитина буде саме частинкою цієї людини.
• Зміна життєвого вектора. Коли стабільність руйнується, а бізнес чи кар’єра, які займали 24/7, зникають, людина звертається до вічних цінностей.
• Біологічні показники. Вік фертильності обмежений, і війна лише підсвічує це розуміння. Жінки усвідомлюють, якщо не зараз, то шансу може не бути взагалі.

Наталія також звертає увагу на біологічний дисконект між статями в моменти загрози. У чоловіків страх загинути часто стимулює сексуальний потяг – підсвідоме бажання розмножитися, аби вид вижив. У жінок же навпаки – сильний стрес може буквально вимкнути репродуктивну функцію організму.

Найбільше застереження психологині стосується феномену «дитини-замісника». Це ситуації, коли немовля народжують «в ім’я чогось»: щоб заповнити пустку після втрати близьких, як данину пам’яті загиблому батькові чи як єдиний сенс власного життя.

«Дитина це буде відчувати, навіть якщо про це не говоритимуть. Вона не має ставати заручником чиєїсь історії. Це інше життя, інша людина», – наголошує фахівчиня.

Материнство сьогодні – це тривога, помножена на десятки невідомостей. Від обстрілів до ризику чергового переїзду. Але водночас, на думку Наталії, у сучасному просторі стало більше чесності про те, наскільки цей досвід може бути різним і важким.

@@/news/chomu-pereselentsi-povertaiutsia-do-okupovanoho-berdianska-popry-strakh-poiasniuie-psykholohynia.html@