«Знімали українські прапори, а я приїжджав і вивішував». Інтерв’ю зі Станіславом Захаревичем

Про долю маленької громади на початку великої війни, про місяць у карцері та життя місцевих зараз Станіслав Захаревич розповів в інтерв’ю «Радіо на дотик».

«Я на місці, що я не втік»

Посадовець зазначив, що в перші дні вторгнення усвідомлював – головною проблемою будуть ліки і паливо.

«Я розумів, що піде ажіотаж і одразу зникнуть ліки, а потім паливо. Хоч було дві автозаправки, але це було логічно. І ми в першу чергу розглядали питання запасу для станції швидкої допомоги, для можливої евакуації людей шкільними автобусами, були напоготові для перевезення гуманітарної допомоги за необхідності», – зазначив бердянець.

Чоловік зазначив, що з перших днів здогадувався хто з підприємців може піти на співпрацю з окупантами.

«На нараді у кількох підприємців я побачив в очах і навіть з їхніх слів, що дехто з готовий співпрацювати з ворогом. І дехто з них зараз пішов на співпрацю. Саме ті люди, про яких я тоді так сиджу та думаю: «але ж ці троє чекають не Україну». Так воно і сталося», – згадав посадовець.

На кілька днів громада залишилася без електропостачання. Станіслав Захаревич згадав, як відвідав усі села, щоб поспілкуватися з жителями та підтримати їх особисто.

«На машині з одним зі старост, у мене власного авто немає, переїжджав від села до села, зустрічався з людьми. Тому, що для наших жителів була надзвичайно важлива особиста присутність, це було дуже принципово. Тобто, от я приїхав навіть у маленьке село, вони мене побачили, що я на місці, що я не втік. А для того, щоб уникати окупантів, пересувалися зокрема польовими дорогами вночі», – розповів очільник громади.

Шукали допомогу та допомагали самі

Бердянець згадав, як через села рухалися евакуаційні колони з Маріуполя. Громада організувала хаби в двох дитячих садочках і будинку культури. Він розповів, що самі жителі також надавали допомогу та прихисток.

«З початку березня почали рухатися великі колони машин, побитих машин, багато людей разом з дітьми йшли пішки. Люди наші були єдині, жителі відгукувалися, незалежно від майнового статусу допомагали, надавали своє житло, годували. І навіть віддавали останні один, два, три літри палива, щоб маріупольці могли доїхати до Токмака», – наголосив Захаревич.

Пан Станіслав розповів про спроби доставити гуманітарну допомогу жителям сіл з вільної території України.

«Одним із перших відправив людину на власному авто до Запоріжжя за ліками. Людина коли їхала, фактично потрапила під удар градів. Але, на щастя, вціліла та доставила ці ліки на територію громади. А потім ми відправили за гуманітарною допомогою шкільний автобус. З одного боку автобус сюди вивозив переселенців з Маріуполя, які дісталися Бердянська та не мали чим далі пересуватися. В Запоріжжі його вже вантажили дитячим харчуванням, підгузками, ліками. Я був вдячний усім, хто тоді допоміг, тому що це було критично важливо. А потім по території громади ми вже розподіляли між різними населеними пунктами», – поділився Захаревич.

Втім у квітні окупаційні війська перестали пропускати автобуси. Можливості доставляти гуманітарну допомогу для жителів Софіївської громади більше не було.

Місяць полону

Посадовець розповів, що наприкінці березня почалася хвиля евакуації. Люди дізналися про злочини окупантів на деокупованих регіонах півночі країни та намагалися врятувати дітей. Сам Станіслав надалі залишався у своїй громаді разом з населенням.

«Для людей надзвичайно важливою була моя особиста присутність. Я об’їжджав громаду, постійно ходили чутки, що я виїхав, але я приїжджав і показував, що я там. Навіть коли знімали українські прапори, я особисто приїжджав і вивішував. Жителі громади неодноразово пропонували сховатися. Пропонували один день в одному селі переночувати, потім в іншому. Але я від цього відмовився, тому що я наражатиму людей на небезпеку. У них є діти, у них є рідні», – зауважив голова громади.

Навесні 2022 року окупанти затримали чоловіка. Місцеві заздалегідь попередили Станіслава, що нова так звана поліція його шукає. Втім чоловік вирішив не бігти та не ховатися.

«Це було 25 квітня. Я передчував, що мій час приходить, тому що до того приходили до моїх колег. Когось тримали добу, когось жорстоко били, але в принципі їм дали змогу виїхати. Я заздалегідь морально підготувався. Мене забрали у понеділок, але в четвер 21 квітня у мене з’явилось різке відчуття, що вже все. Я тоді поїхав до Приморська, купив кнопковий телефон, заховав робочий ноутбук, деякі документи. Під’їхала вкрадена українська поліцейська машина зі здертими знаками, з якої вийшли троє. Один був представник терористичної ДНР, двоє також були зрадниками. Один з Приморська, інший з Бердянська», – згадав Захаревич.

Станіславу запропонували стати міським головою Приморська. Посадовця «заохочували грошима, владою та розправою над ворогами». Захаревич розповів, що на його захист зібралися сільські жителі.

«Жінки оточили поліцейську машину, сказали, що не випустять. Чоловіки сказали, що перекриють виїзд з двору. І тоді ДНРівець почав репетувати, що «если ты з нами не поедешь, в село войдут русские войска и все село пострадает». Я тоді попросив людей відійти та сів до тієї машини», – пояснив чоловік.

Станіслава утримували в полоні 34 доби. Спочатку в Приморську, а потім вивезли до Бердянська. В карцері колонії 77 він пробув до 28 травня.

«Документи одразу забрали. Мені взагалі сказали, посидь, подумай до завтра. Але ні завтра, ні наступного дня, ні потім до мене ніхто не прийшов. А 28 квітня в карцері пролунав дзвінок. Такий, як в школі, знаєте. Я запитав, що трапилось, сказали, що приїхали ФСБ, зараз будуть катувати. З сусідньої камери, яку ми називали безіменною, вивели чоловіка. Як потім я з’ясував, це був дідусь з Приморська, якого я добре знав. Йому було 72 роки. І потім півтори години це були звуки катувань. Зрозуміло, що людина втрачає свідомість», – розповів посадовець.

Голова Софіївської громади став наступним на відвідування катівні. Чоловіку дали вибір: очолити Приморськ або йому зламають обидві ноги.

«Я сказав, що не хочу взагалі працювати, відпустіть мене, я нічого робити не буду, просто сидітиму вдома й усе. Відповіли, що так не підійде. На щастя, це був блеф, вони кинули кувалду. Я думаю, мене врятувало кілька факторів. Перший – це те, що люди намагалися мене відбити, коли вони прийшли. Друге, коли мене забрали, це я вже потім дізнався, мама написала допис про викрадення, він набрав 100 тисяч репостів у Фейсбуці. Інформація дуже поширилась. Були люди, які їздили і до Чернігівки, і до Приморська, і до Бердянська, і навіть збиралися їхати до Мелітополя. Жителі громади намагалися вимагати щоб мене повернули. І їх (окупантів – ред.) це дратувало», – припустив Захаревич.

Станіслав розповів, що поки він був у карцері, окупаційні військові робили обходи сіл. Росіяни питали в людей чи все у них добре і через хату чули стурбованість тим, що пропав очільник громади.

«Намагалися показати себе хорошими. Тобто вони заходять: «здраствуйте бабушка, как вы себя чувствуете, никто ли вас не обижает, нет ли у вас проблем?» Ми такі захисники. А бабуся їм каже, що наче все нормально, але у нас є проблема, забрали голову. І, як мені говорили потім, їм це говорили через хату», – розповів Софіївський голова.

Я просто втратив надію

Коли чоловіка звільнили, йому заборонили виїжджати з території громади, звільнятися та будь-що погане говорити про росію. Інакше вб’ють. За понад місяць полону Станіслав схуд на 8 кілограмів.

«Перші два тижні ходив як п’яний, мене хитало. Я ж не бачив ні дерев, ні трави, ні свіжого повітря. Весна моя улюблена пора року, а тут вона була просто викреслена. І коли був у полоні, під кінець я просто втратив надію. Були обвинувачення різноманітні: у тому, що я проводжу контрпропаганду серед російських військових і так далі. Коли мене випустили, я намагався знайти шлях виїзду. Всі знали, що я був у полоні та перевізники говорили: «я не візьмусь, тому що розстріляють мене, розстріляють людей»», – згадав Захаревич.

Після ротації російських військ Станіславу довелося їхати до Бердянська на бесіду з новим очільником місцевої окупаційної ВГА.

«Протягом чотирьох годин мене знову відпрацьовували разом з колаборантами з інших територіальних громад. Говорили, що мене погано виховали в карцері. Але все ж таки вони займалися підготовкою до дня росії, напевно це на той момент допомогло, бо їм було трошки не до мене. Вони мені дали два дні, щоб я приніс списки пенсіонерів, керівників закладів і так далі. Я приїхав додому, ми зібрали тієї ночі речі та виїхали в Мелітопольський район до абсолютно незнайомих людей. Там переховувались чотири дні неподалік від орчого блокпосту. Я вважав, що там мене ФСБшники точно не шукатимуть. Було страшно, особливо коли ночі вони понапивалися та стріляли», – згадав бердянець.

Смерть, полон і катування. Як живуть в Софіївській громаді зараз

Зрештою Станіславу допомогли знайти перевізника, який погодився вивезти чоловіка з окупації. За його словами, зараз на ТОТ залишається понад 2700 жителів громади.

«Із них понад 60 осіб пройшли через російські катівні. Один замордований на смерть. Троє осіб досі утримуються в полоні. Їхня доля невідома. Ми навіть не знаємо чи живі вони», – зазначив посадовець.

Станіслав повідомив, що в громаді дуже зріс рівень смертності. В першу чергу, він пов’язує це з низьким рівнем медицини.