Коли ми обговорювали, які питання найбільше ображають переселенців, то величезна кількість відповідей стосувалася виїзду рідних. Днями ми отримали цей лист від нашої підписниці. І він — як відлуння сотень історій наших бердянців. І, на жаль, не лише їх.
Четвертий рік війни, окупації, виїзду, втрат, вибухів і безсонних ночей. А мене досі найбільше ранить і злить саме воно. Оце питання від друзів, знайомих і випадкових людей.
Іноді воно звучить зі співчуттям, частіше — з осудом, буває — з острахом.
Але ранить завжди однаково:
«А чому ж твої батьки не виїхали?»
За цим питанням — наче вирок.
Мовляв, самі винні.
Бо якщо залишилися — значить, «щось не те».
Значить — вони не досить сміливі, не досить правильні.
Я давно перестала відповідати.
Бо тим, хто не проходив цього, — не поясниш.
Інші — і так знають правду.
Правда ж проста і складна водночас.
Батькам далеко за 60.
Все життя — в одному місті.
В одній квартирі. З тим самим сервізом, який їм колись подарували на річницю.
Ми, молодші, ставимось до житла трохи інакше.
Але вони — ні.
Та не лише дім їх тримає.
Їх тримає страх.
Ні, не перед війною.
А перед невідомістю.
Страх бути зайвими.
Страх, що не знайдуть роботи. Не розберуться в нових маршрутах, нових реаліях.
Що не зможуть почати з нуля.
І найбільше — страх стати тягарем для дітей, які й самі ледь тримаються.
Моя мама декілька разів збирала сумку, а потім мовчки — розбирала.
«Не в тебе ж на шиї сидіти, доню. Ми вже якось вдома».
Спочатку я злилась, умовляла, сварилась.
Хотіла сама все спланувати і вивезти.
А потім зрозуміла: це їхнє життя.
Їхнє рішення.
І їхній спосіб любові.
Жертовної. Старомодної.
Цей вибір — не про байдужість.
Це — про вік. Про страх. І про любов.
Тож ні. Не питайте: «Чому не виїхали ваші батьки?»
Краще просто спитайте: «Як вони?»
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS 
Google