«Бердянськ був моїм сховком». Історія морського біолога, який став командиром у ЗСУ

До війни Максим (ім`я змінено з метою безпеки) досліджував моря, працював у наукових експедиціях, занурювався з аквалангом в пошуках відповідей про життя безхребетних. Сьогодні він очолює службу безпілотних апаратів в одному зі зведених підрозділів, за плечима – фронтові міста, втрачені зв’язки, переосмислення і пам’ять про рідний Бердянськ, який став для нього більше, ніж просто точкою на мапі.

Максим виріс в Бердянську, де шість поколінь його родини жили на одній землі. Дитинство в 90-х, з усіма економічними труднощами, що їх знали діти бюджетників, він згадує світлим.

«Я, мабуть, тоді був щасливим», – ділиться чоловік.

Змалку його цікавила біологія. Натхненням стали фільми Кусто, ті, що відкривали світ океану. Навчання у школі з художнім ухилом, участь у гуртках, відвідування єврейського центру – не з походження, а з інтересу. Все це формувало кругозір чоловіка.

Вищу освіту він здобув у Криму ще до окупації. Після Революції Гідності була важка боротьба за український диплом і повернення до рідного міста, щоби досліджувати море.

Проте реалізувати себе вдома не вдалося. З трьома тисячами в кишені він поїхав до Одеси, аби знайти, де зможе бути морським біологом. Спочатку була випадкова робота, короткочасна невизначеність, але згодом наукова робота в нацпарку, міжнародні дослідницькі проєкти, антарктична експедиція. Усе це з фокусом на морських безхребетних.

«У якийсь момент саме наша команда відповідала на питання – чисте в нас море чи брудне. І відповідали ми не емоціями, а дослідженнями».

На Антарктичній станції, куди його запросили у 2021 році, він започаткував нові напрямки роботи, які досі продовжуються. Але в серці залишався Бердянськ і він щороку повертався додому. Проводи з родиною на кладовищі, зустрічі з дядьками з-за кордону. Зараз уже четвертий рік поспіль цього не сталося.

Повномасштабне вторгнення застало його в стані прострації. Максим не міг зрозуміти, навіщо виходити з дому. Але знайомі, що займалися волонтерством, покликали допомагати. Спочатку займався укріпленнім блокпостів, потім облаштуванняи сховищ. Згодом запрацював науковий інститут.

«Я хотів у 2022-му піти в армію сапером. Але директор сказав, що якщо я піду, все посиплеться. Я був керівником кількох напрямків, треба було налагодити моніторинг, навчити людей».

Коли робота в інституті була стабілізована, він таки пішов до ТЦК і подав документи з водолазними сертифікатами. Хотів до ВМС, але потрапив у піхоту. Звання, взвод, а потім пропозиція перейти до частини спеціального призначення на посаду офіцера водолазної служби.

«Далі було багато цікавого: блокпости, фронтові міста, бойове злагодження, нові напрямки. Зараз я очолюю службу БПАК, керую хлопцями, які в минулому були частиною СЗЧ – самостійних зведених частин».

Ці бійці часто не хотіли повертатися до материнських підрозділів. Хтось мав травматичний досвід, хтось не знайшов спільної мови з командирами, а хтось просто загубився. Але він зумів створити для них простір довіри:

«Я намагався бути першим серед рівних. Не посилати людей туди, куди сам би не пішов. Давати право на помилку, але не на безвідповідальність. Мені було важливо, щоб кожен розумів, що його не використовують».

Каже, що найважче було пояснювати стороннім людям, чому щось не злітає, чому важливо не поспішати. А ще – прийняти, що повертатися додому нікуди.

«Вдома навіть стіни лікують. Вулиці, подвір’я, таємні проходи, які знав з дитинства. Квартира, в якій кожен спогад прив’язаний до якогось кутка. Це місце – сховок. Можливо, колись вдасться знайти щось подібне, але поки – ні».

Він не знає, що сказати тим, хто залишився. Але якби мав шанс, то сказав би: