Чи можна забути рідне місто? Історія спогадів про Бердянськ

Якось у подкасті ми сказали про те, що почали забувати якісь бердянські топоніми чи назви закладів. Це відчуття відгукнулося багатьом бердянцям. А нещодавно ми отримали лист, у якому наша землячка поділилась своєю історією та думками щодо того, чи можливо забути дім.

«Нещодавно я заповнювала документи, де треба було вказати адресу реєстрації.
Я ці роки так завзято вчила свої нові адреси, бо скрізь треба було фактичне проживання, а тут саме реєстрації вдома. Пишу – «Проспект Західний» і аж серце обірвалося. В голові мільйон думок – а зараз, це як його назвали, повернули до «12 декабря» чи назвали іменем якоїсь нової російської гидоти.
Все, думаю, пиши. Квартира… і зависла: 68 чи 86.

В голові спалах – як це. Що з тобою? Хіба так можна? І мені стало так страшно і соромно. Бо як таке можна забути? Навіть на секунду.

Я багато чула від друзів про те, що вони почали забувати якісь домашні назви чи місця. Та й сама не раз відчувала таке. Коли ти раптом не можеш згадати вулицю, якою щодня ходив на роботу. Чи улюблену кав’ярню, де постійно брав каву. Чи як називався той магазин, куди завозили найсмачніші тістечка. Деякі назви повертаються, а щось – так і не вдається згадати самотужки.

Натомість збирається купа нової інформації – поступово вивчаєш нові місця і маршрути, все частіше знаходиш потрібну локацію без навігатора, розуміюче киваєш в розмові про проблеми твого нового міста.

Всі старі й рідні назви займають все віддаленіші місця в твоєму сховищі пам’яті. І стає страшно. Бо все, що тебе тримає з домом – пам’ять і спогади про нього. А в такі моменти ніби ти втрачаєш і це.

Від цих думок дійсно дуже боляче. Але от чи правдиві вони?

Так, я можу забути назву якоїсь вулиці – але точно пам’ятаю кожен крок там. Отут буде підступний люк, там – яма, а повз цей двір треба проходити тихенько, бо в них живе лютий пес, від гавкоту якого я постійно підстрибую.

Так, я пів години згадувала назву «баночки» на горі, але я пам’ятаю кожен раз коли після якоїсь дискотеки ми їхали туди з дівчатами на каву і розмовляли про все на світі до 5 ранку, пояснюючи таксистам, які там кучкувались, що нам нікуди не треба їхати.

І так, я можу переплутати цифри своєї квартири. Але я знайду її навпомацки, впізнаю за запахом і хрускітом стільця на кухні.

Я можу забувати назви. Бо пам’ятаю значно більше.

І це  – назавжди зі мною. Його неможливо стерти. »