Після виїзду з окупованого Бердянська авторка зрозуміла, що на допомогу розраховувати не варто. Як переселенці, вони живуть у своїх, далеко не однакових умовах. У цьому матеріалі вона розповідає, чому відчуття нерівності лише зростає.
«Після виїзду з Бердянська я не збиралась скласти руки і чекати, аби за мене щось зробили. Я прекрасно розуміла, що треба жити далі, заробляти, облаштовувати своє життя самостійно. Знайшла житло, роботу, потроху звожу кінці з кінцями.
Днями ми говорили з колегами про прийдешню зиму і як до неї готуватись. Я обмовилась, що це буде непростий період: до оренди додасться ще значна комуналка, і ніяких генераторів чи енергозберігаючих комплексів я просто не потягну. Колеги, більшість яких місцеві, кивали і додавали: “Ну всім нам важко. Ми всі в однакових умовах тут”.
І от ці слова мене зачепили. Я ходжу і думаю: а чи ми справді в однакових умовах?
Ні, я в жодному разі не бажаю нікому опинитись на місці переселенців. Особливо тих людей, які виїхали з окупованих територій і не мають можливості їздити додому, забирати речі чи ще щось. Але за ці роки я ніколи не чекала допомоги чи підтримки. Була впевнена, що все маю робити сама. Але чому?
Найбільшою підтримкою для переселенців були виплати ВПО – 2 тисячі гривень на дорослого і 3 тисячі на дитину. Сума не захмарна, але хоча б трохи допомагала покривати житлові витрати. На початку року більшості цих виплат було скасовано, пояснивши це тим, що ми вже мали б облаштувати своє життя. Рішення, можливо, логічне, але повне протиріч. Нових програм підтримки я не знайшла, особливо для таких середньостатистичних переселенців, як я.
Натомість програми створюють для тих, хто має нерухомість на підконтрольній території. Наприклад, «єВідновлення» – гарна ініціатива зі значними сумами компенсації за пошкоджене чи втрачене житло. Але підхід до різних груп населення відрізняється. Якщо людина втратила житло на підконтрольній території – їй допомагають у відновленні. А якщо на тимчасово окупованій? Довести втрату важко, натомість – ось вам 2 тисячі гривень на місяць, і швидше облаштовуйтесь.
Це стосується й інших сфер. Наприклад, мої колеги цікавились програмою безвідсоткового кредитування енергообладнання. Класна ініціатива, яка дає можливість підвищити енергонезалежність, але скористатися нею можуть тільки власники будинків на підконтрольній. А що робити тим, чия власність залишилась в окупації, а нинішніх доходів не вистачає на придбання нової?
Це лише кілька прикладів, з якими я зіштовхнулась. У кожного переселенця, думаю, є своя «копілка болей» з подібними ситуаціями. І мова не лише про компенсацію оренди житла депутатам чи придбання квартир суддям. Проблема в самому підході – розрив між нами лише зростає.
Поки створюються програми для громадян, які постраждали від війни, значну частину з них відсовують убік, як незручних. І нам залишається просто чекати. І, здебільшого, мовчати, бо ж «всі в однакових умовах».
В такі моменти я почуваю себе винною за те, що окуповане саме моє місто. І повторюсь – я не бажаю нікому опинитись на місці переселенців. Але я б хотіла не відчувати себе покараною за це.»