Чи варто повертатися в окупацію? Думки переселенців

Станом на зараз єдиним джерелом, яке може надавати більш-менш релевантні дані щодо кількості українців, які перетинають кордон з Росією, є прикордонний пункт пропуску в російському аеропорту Шереметьєво – єдиному пункті пропуску, через який пропускають громадян України.

За даними пресслужби аеропорту, з початку 2023-го та по кінець 2024 року перетнути російський кордон намагалися 130 тисяч громадян України. З них змогли пройти фільтарційний відбір 107 тисяч українців. З початку 2025 року аеропорт пропустив 16 тисяч українців. 

Це невелика кількість, враховуючи що через російську агресію та окупацію свої домівки залишили декілька мільйонів українців.

Тим не менш, такі люди є. Вони повертаються, тому що не змогли знайти житло, роботи, інтегруватися на новому місці, забезпечити своє існування. І якщо в окупації у таких людей залишається вцілілим житло, то вони повертаються, тому що наявність власного житла значно полегшує життя.

Люди їдуть додому, попри те, що в окупації на них чекають великі проблеми з медициною (там критично не вистачає лікарів за більшістю напрямків), є труднощі з водою, світлом та безпекою.

Тож повертатися – це завжди непростий вибір. І ми вирішили спитати людей – переселенців із різних тимчасово окупованих регіонів України – про те, чому, на їхню думку, все ж таки не варто повертатися в окупацію, чому повертатися – все ж таки неправильний вибір.

Олександра, 20 років, переселенка із Волновахи, зараз живе у Кривому Розі

«Повертатись у місце, з якого вигнала війна, — це рішення, що, як мені здається, кожен має прийняти самостійно, і єдино правильної відповіді на це питання немає. Але особисто я планую повертатись по закінченні війни, чи принаймні, як тільки звільнять саме наше місто.

По-перше, тут мене нічого не тримає: я так і не змогла соціалізуватись і знайти друзів, бо навіть у рідному місці це не було легко. І за всі роки життя тут я ні до чого не звикла — ні до місць, ні до роботи.

По-друге, я досі дуже сумую за Волновахою. Я була там із самого народження і ніколи не покидала її більш ніж на декілька місяців, тому відвикнути від неї майже неможливо. Сумую за всіма вулицями, магазинчиками, друзями. І хоч, скоріше за все, коли я туди повернусь, там нічого з цього не буде, усі рідні місця залишаться, я зможу нарешті відвідати їх знову, побудувати там нові спогади, щоб від старих, що асоціювали домівку з розрухою, не залишилось нічого».

Суто з практичної точки зору також можу уявити, що на новозвільнених територіях буде велика потреба в робочій силі, тож і в цьому аспекті буде легко повернутись і знайти там роботу, принаймні з моєю спеціальністю. Навіть якщо зарплатня не буде така вигідна, як в іншому, цілішому місці — мені все одно багато для щастя не треба. Головне — бути вдома».

Оксана, переселенка із Херсону

Пані Оксана виїхала із міста в перші дні окупації Херсона. Спочатку жила у Вінниці, після деокупації Херсона 11 листопада 2022 року повернулась додому, але не витримала жахливих обстрілів і знову виїхала. Нині живе і працює у Львові.

«Херсон вже не той, але він мій, — каже Оксана. — У мене, слава Богу, відносно ціла хата, я іноді буваю вдома. Рідко, але буваю. Ключі – у друзів, я дозволила жити в хаті тим, хто потребує житла і кого друзі знають. Я налаштована повернутись, тільки от не знаю, коли».

Юлія Красовська, переселенка з Бердянська

«Думати, ніби повернення «додому» полегшить життя і принесе спокій, – самообман.

Якщо зараз тобі складно і ти думаєш повернутися, спробуй ще раз сповільнитися та переосмислити. Або склади новий план і попроси про допомогу в тих, хто поруч, щоб пережити ці складні часи».

Ганна, переселенка з Херсонщини

У пані Ганни будинок знищений затопленням від підриву Каховської ГЕС 6 червня 2023 року.

«Мені нема куди повертатись. Я жила у своєму будинку, у мене було все, про що я мріяла. Росіяни то все знищили. Зараз я живу з дітьми і знову мрію. Але я не хочу повертатись — це вже надто важко для мене».

Зараз пані Ганна живе в Києві, де знайшла роботу і замислюється над тим, аби залишитись у столиці, якщо вдасться отримати сертифікат на придбання житла замість знищеного.

Волонтер Юлій Бердянський

Пан Юлій вже чотири роки займається евакуацією з окупації і він категорично не радить повертатися.

«Можу надати списки відмов у в’їзді в Шереметьєво на 30 років і безвісти зниклих на зворотному шляху. Про відмови – окрема тема».

Він наголошує, що повертатись – небезпечно.

Олена Баранова, переселенка з Бердянська

«Українці для росіян ніколи не стануть своїми – навіть через роки. А життя в країні-ізгої, під санкціями та з ярликом агресора, навряд чи є перспективним.

Ніколи українці не будуть для них взагалі людьми. Навіть ті, хто перейшов на їхню сторону», – вважає Олена Баранова.

Валентина, переселенка з Маріуполя

Місто – інше, чуже. Я живу тут, тому що мені потрібно доглядати за старенькою мамою. Але я нікому не раджу повертатися сюди жити.

Маріуполь сьогодні – це місто пенсіонерів та узбеків з чеченцями. Тут все не так, як було раніше. Деякі вулиці неможливо впізнати – або все демонтоване, або перебудоване.

Погана медицина, несмачна їжа. І тут абсолютно нема чого робити після роботи. Тільки прийти додому і напитися з горя. Що, власне, багато хто і робить.

Юлія Житнєва та Вероніка, переселенки з Бердянська

Юлія Житнєва вважає, що дізнатися правду про те, яким насправді є життя в окупації, почути правду про це неможливо.

“Самі бердянці нічого не розкажуть, як воно є. Це неможливо”.

А тому і рішення ухвалювати про повернення складно, бо ти ж не знаєш правди.

Вероніка додає:

“Люди в окупації будуть мовчати, бо не можуть казати правду при такому режимі. Насправді дуже тяжко. Немає відпочиваючих, студентів. Всі ходять по місту та згадують, як жили раніше. Раніше постійно був двіж, а зараз тухле життя. Одна надія на ЗСУ”.

Марина, переселенка з Херсону, яка зараз мешкає у Чехії

«Я мріяла про свій будинок або квартиру, машину, роботу. Тут, у Чехії, я вже заробила на машину, працюю за фахом, чого, до речі, у мене не було вже багато років», — каже Марина, яка на Херсонщині мала крамничку, і додає: «Моя донька вже ходить тут до школи, у неї є друзі серед місцевих. Як би мені не було сумно це визнавати, але я не бачу сенсу повертатись. Я не хочу витратити своє життя ще й на те, аби знову починати все заново – я окупацію пережила».

Павло, 36 років, переселенець з Волновахи, зараз мешкає у Жовтих Водах

«Життя пішло далі. Тут — робота, друзі, нові можливості. Волноваху пам’ятаю з дитинства, але повернення зараз — це страх, невідомість. Повернусь лише тоді, коли буде впевненість у завтрашньому дні».

Ксенія, вчителька із Волновахи, 36 років

«Зараз працюю у волноваській школі, тільки онлайн. Місто разом із будівлею школи наразі окуповані. Та якщо буде така можливість колись, хотіла б пройтись коридорами школи, в якій зараз працюю дистанційно.

Щодо життя у місті — не можу поки уявити».

Марина, пенсіонерка, переселенка із Маріуполя, живе у Павлограді

Раніше я засуджувала тих, хто повертається в окупацію. Після всього, що росіяни зробили з моїм містом, після вбивств і руйнувань повертатися жити з ними поруч, під російськими прапорами? Не розуміла, як таке можливо.

Зараз я більш спокійно до цього ставлюся. Так, я б не радила нікому повертатися в окупацію. Але мені легше, мене приютила рідня. Я маю дах над головою. А якщо б була одна? Як би я виживала на пенсію? Із власного будинку переїхати в гуртожиток і спати разом із чужими людьми? Це жихливо.

Тому я розумію пенсіонерів, які повертаються, якщо там – є житло.

Але все одно, це небезпечно, життя з росіянами – огидне. Хотілося б, щоб наша держава допомогла літнім людям так, щоб їм не потрібно було повертатися в окупацію”.

“Там добре”

Деякі люди повертаються в окупацію, тому що щиро вважають, що там – нормальне життя. Вони слухають російську пропаганду, яка розповідає про покращення життя під чоботом окупанта, а ще більше дослухаються до відгуків своїх рідних, які, залишаючись вдома, намагаються всіма силами прикрасити своє справжнє життя, щоб виправдати свою присутність під російською владою.

Лариса Пучкова з Бердянська: “Чула, що бердянці всім задоволені, все тихо і жодних турбот, як при СРСР”.

Бердянець (ім’я не називає): “Все залежить від позиції – хто зможе пристосуватися, тому буде легше. Але якщо людина має проукраїнську позицію і не може виїхати, то життя видаватиметься мукою”.

Олександр, Маріуполь: “Декому в окупації дуже-дуже добре. Якщо людина була посередньою вчителькою, а завдяки окупантам стала директоркою школи, то звісно, що їй добре. Якщо людина була безхатьком, а тепер заселилася в двоповерховий будинок сусіда, захопила його і не збирається виїжджати, то звісно, їй в окупації буде добре. Але ж так щастить не всім. Тому, якщо не вмієш пристосовуватися – не повертайся. Окупація – місце специфічне, людожерське, тут виживає той, хто сильніше”.

***

Психологи зазначають, що питання повернення — не лише про фізичний дім. Це також про прийняття змін, про внутрішню готовність знову будувати життя з нуля. І навіть якщо частина переселенців залишиться в інших містах, рідне місто назавжди залишиться в їхніх серцях.

Попри біль і втрати, люди хочуть бачити своє місто відродженим, чистим і безпечним.

А поки що кожен зберігає своє місто у спогадах, у фотографіях, у дитячих малюнках, у мріях.

Матеріал створений в рамках об’єднання Кластер релокованих медіа