«Шкодую, що мало фотографувала місто». Історія бердянської фотографині Наталії 

О шостій ранку Наталі телефонним дзвінком розбудила мама хлопця з найстрашнішою новиною – почалась війна. На той момент дівчина вже проживала в Дніпрі. Поки місто здригалося від перших відлунь вибухів, вона, за інерцією мирного життя, ще збиралася на роботу. Відповідальність тоді здавалася сильнішою за страх – вона не могла просто не вийти, не попередити, не завершити справи. Та все ж Наталі з хлопцем змушені були шукати безпеки далі на Заході. Так у її житті з’явився Хмельницький. Це місто стало її новим домом, де вона побудувала все з нуля.

Від регіонального керівника до дитячої мрії 

Шлях у Хмельницькому не був усипаний пелюстками троянд. Після високих темпів Дніпра та відповідного рівня зарплати, Наталі довелося приборкати свої амбіції та піти працювати адміністратором у магазин жіночого одягу. Але характер не дозволяв просто відсиджувати години. Вона вкладала душу в роботу: створювала навчальні програми для стажерів, розробляла шпаргалки, щоб новачкам було простіше влитися в процес. Керівництво не могло цього не помітити.

Невдовзі в її підпорядкуванні опинилося 11 магазинів по всій країні. Це був непростий, але важливий період – поїздки у Кривий Ріг, у неспокійний Чернігів, візити до Одеси та Франківська. Постійна напруга, відповідальність за людей і цифри. Саме тоді, на піку кар’єрного зростання, Наталі згадала про свою дитячу мрію.

«Я подумала, що куплю камеру. Буду знімати просто для себе. Це була моя віддушина – вийти на набережну, насолодитися тишею, зловити гарне світло. Раніше я знімала лише на телефон для соцмереж, намагаючись проявити красу, яку бачу навколо. А тут справжній об’єктив. Подруги зі школи та університету в один голос твердили: «Наташ, купуй техніку, у тебе талант!». Але ми ж майстри самознецінення. Я думала, що вони кажуть це просто з ввічливості. Та в якийсь момент зрозуміла, що фотографія це те, що дає мені сили дихати далі», – згадує Наталі.

Алхімія підготовки

Сьогодні Наталі повноцінний арт-директор кожної своєї зйомки. Досвід у ритейлі та навчання зі стилістики стали її таємною зброєю. Вона бачить колір, фактуру тканини та те, як одяг має сидіти в кадрі, щоб підкреслити фігуру, а не зіпсувати її. Наталі впевнена: щоб отримати результат як із журналу, недостатньо просто прийти в студію.

«Мені подобаються складні запити, де є «ізюминка». Наприклад, одна з останніх зйомок – дівчина в чорному корсеті, червоний берет, шкіряні рукавички та круасани, перев’язані червоною стрічкою. Це ж естетика в деталях! Але буває складно донести клієнтам, наскільки важлива підготовка. Зачіска, макіяж – це не примха фотографа. На камеру шкіра виглядає інакше, ніж у житті. Я завжди раджу – якщо не хочете професійну укладку, зробіть хоча б макіяж у майстра. Це база, яка дозволяє людині відчути себе впевненіше, а мені зробити ідеальний кадр», – пояснює фотографиня.

Вона відкрито говорить про зворотний бік професії, який часто залишається за лаштунками. Багато хто дивується цінам, порівнюючи їх із прогулянковими фотосесіями за безцінь. Але для Наталі кожна зйомка це близько 15 годин чистого часу. Від обговорення локації та підбору референсів до кропіткої ретуші та кольорокорекції. Плюс дорога техніка, ліцензійні програми та постійні воркшопи, де вона переймає досвід колег, вивчає нові схеми світла та психологію позування.

«Фотограф за 500 гривень знецінює цю працю. Це ж не тільки натискання кнопки. Це шлях, який ми проходимо разом із клієнтом. Коли я трохи підняла прайс, до мене почали приходити люди, які справді цінують процес. Дівчата, які готуються, орендують образи, вкладаються в мейк. І результат тоді відповідний – він тішить нас обох», – ділиться вона.

Море, яке завжди всередині

Туга за рідним Бердянськом вже фон її нинішнього життя. Коли вона переглядає старі фото з дому, серце стискається від одного питання: «Чому їх так мало?». У Бердянську залишилися її місця сили: Приморська площа, велична будівля педуніверситету, затишні маленькі вулички центру та, звісно, Дальня Коса. Там, де безкрайній пляж і немає людей – лише море і ти.

У Хмельницькому Наталі знайшла свій «місток» у минуле. Це вулиця Проскурівська.

«Вона неймовірно нагадує наш Азовський проспект. Старенькі двоповерхові будинки, кафешки по обидва боки, особлива атмосфера. Якось я скинула фото звідти подрузі, а вона перепитує: «Ти що, вдома, в Бердянську?». Спочатку це була приємна ностальгія, а зараз частіше стає сумно. Особливо коли проходиш повз стометрівку з кубами пам’яті загиблих воїнів. Це місце більше не асоціюється з легкістю», – каже дівчина.

Особливий біль для Наталі це втрачені фізичні альбоми. Усі дитячі та шкільні знімки залишилися в окупації. Проте море знаходить Наталю навіть в евакуації. Одним із найяскравіших спогадів став нещодавній фототур в Одесу.

«Ми приїхали на Ланжерон о шостій ранку. Сходило сонце, і в цей момент на березі чоловік почав грати на піаніно. Це було настільки красиво і щемливо, що ми всі просто почали плакати. Музика, хвилі, світло… Мене тоді просто накрило. Це було те саме море, за яким я так нестерпно сумую».

Місія фотографії

Коли мова заходить про сенс її роботи, Наталі стає серйозною. У часи, коли ми всі почуваємося розбитими та розгубленими, побачити себе гарною в об’єктиві професіонала наче знову знайти опору. 

«Моя місія показати дівчатам їхню справжню красу. Ми так звикли себе знецінювати, шукати недоліки, порівнювати з картинками в інстаграмі. Але коли після зйомки дівчина дивиться на результат і з подивом запитує: «Невже я справді така красива?», – я розумію, що все це не дарма», – підсумовує Наталі.

Сьогодні вона продовжує знімати, організовувати поїздки (у планах – Ужгород під час цвітіння сакур) і мріє про день, коли зможе провести зйомку на березі вільного Азовського моря.

Читайте також

«Моя мета – нести в маси українське». Інтерв’ю з бердянською письменницею Віталіною Шевченко