«Ми не плачемо, це просто ностальгія в око потрапила», – так сьогодні кажуть бердянці, які через війну втратили дім, але досі пам'ятають кожен кут рідного міста. Ці спогади – дивна суміш ніжності та роздратування. Бо Бердянськ – це і про море, і про дитяче щастя, і водночас про громіздкі пережитки «совка», які десятиліттями мозолили око.

Привиди імперії

Один із мешканців у коментарях був лаконічним: він просто надіслав фото масивних пам’ятників, серед яких – Пушкін. Сьогодні це вже не просто старий монумент, а недоречний уламок «вєлікой страни», яка вже дванадцятий рік веде безпощадний геноцид у нашій країні. Прикро, що навіть після 2014–го ці символи імперії залишалися частиною міського пейзажу. Тепер, під окупацією, демонтувати їх неможливо, але в пам’яті вони назавжди залишилися ознакою «чужого».

Смак дитинства

Ностальгія бердянців часто має гастрономічний присмак. Хтось згадує молочні коктейлі зі шматочками льоду, хтось – знаменитий гастроном «Паляниця», куди забігали за свіжими «заварнушками» та кавою. Виринає в пам’яті й кафетерій «Лакомка» зі смачними бісквітними рулетами. Бердянськ завжди був щедрим на частування смаколиками – і для своїх, і для туристів.

Олена, яка часто гостювала у бабусі, через роки згадує «якесь морозиво в синій обгортці», яке вона куштувала лише там, на березі моря. Цей специфічний смак на все життя став для неї порталом у «старі», а точніше – безтурботні дитячі часи.

Море як головний спецефект

Пам’ятаєте великий екран на Приморській площі? Там показували фільми просто під зоряним небом. Можна було дивитися стрічку й одночасно слухати шум хвиль – найкращий природний звук, який не замінить жодна сучасна акустика.

Хтось ностальгує за колишнім музеєм Ульянових, але насправді за цією назвою ховається дещо глибше – туга за будинком дідуся та бабусі, де пройшло раннє дитинство. Саме там закладалися перші цеглини нашої ідентичності. Багатьох також подумки повертає до старих часів величний головний корпус університету.

Того міста більше немає

Бердянка Анна долучилася до спогадів про те, що іноді навіть дратувало, але тепер здається частиною втраченого затишку:

«Мене завжди дратувала церква біля ринку. Пам’ятаю, на її місці був дуже старий фонтан і ті жовті кіоски на ринку, де всяка всячина продавалася. Замість «Дельмару» колись був парк і кав’ярня «Оленка» з ігровими автоматами та гучною музикою. А на Приморці був такий забор із «шишечками», вздовж моря росли величезні зелені кущі, як жива огорожа», – згадує дівчина.

Навіть картонні таблички «Здам житло», написані від руки, сьогодні викликають усмішку. У 2021 році це здавалося архаїзмом, але в цьому була особлива бердянська душевність і простота.

Коли ми згадуємо старе місто, ми згадуємо не стіни чи назви вулиць, а стан безпеки, який вони нам дарували. Бердянськ – це місто, яке ми носимо всередині. Письменник Мілан Кундера колись сказав:

«Людина не може бути щасливою, бо щастя – це прагнення до повторення».

Нам хочеться повторити той смак морозива, той шум моря і той спокійний ранок у «Паляниці». І хоча сьогодні між нами та домом – лінія фронту, ці спогади є нашою приватною територією, яку ворог не зможе окупувати. У кожного з нас свій Бердянськ. Та все ж у нас, бердянців, спільна мрія – колись знову доторкнутися до тих самих часів у рідному місті.