Кольори надії: як бердянці в окупації радіють жовто-блакитному кольору і прагнуть зберегти ідентичність

«Уявити не могла, що писатиму цього листа з окупованого Бердянська. Наше місто більше не таке, як раніше. Стоять ті ж самі будинки, вулиці досі знайомі і зі своїми старими назвами, але люди вже не ті, повітря не те. На жаль, наша родина не може виїхати — маємо доглядати за старенькою бабусею, але ми навчилися триматися за маленькі символи, які нагадують про те, хто ми є.

Можливо когось це здивує, але в нашій родині тепер з’явилось нове свято — день, коли ми помічаємо жовті та блакитні кольори. В нашому домі ці кольори — це наче оберіг. До війни ми не цінували своєї історії, мало цікавились традицією і культурою, але зараз по дрібницям збираємо ці знання, бо це дає відчуття наближеності до свого, до рідного українського.

Якогось у магазині побачила цукерки в жовтих і блакитних обгортках. Ви не уявляєте, що я відчувала тоді…Здавалося б, звичайна цукерка, але вона на секудну перенесла мене в інший світ. Я подивилась на своїх дітей і побачила в іхніх очах сльози. Ми стояли і всі разом ностальгували. Купили додому побільше тих цукерок, а діти розклали їх у коробочку в жовто-блакитну комбінацію. Кажуть: «Дивись, мам, як прапор нашої України». Я відвернулась і заплакала. Чекаю тієї миті, коли діти підростут і поїдуть на підконтрольну територію — туди, де їм не доведеться «створювати» прапор України з обгорток від цукерок.

Ці обгортки наша маленька надія і перемога над щоденним страхом.

Ми не святкуємо українські свята, як от День Незалежності відкрито, не кричимо про свої почуття, але в кожному нашому кроці є прихована любов до рідної землі. Ми зберегли маленький прапорець і частенько дістаємо його перед сном, аби в колі родини постояти всі поруч і подумки помолитися за повернення додому.

На жаль, багато людей зламалися, прийняли правила цієї жорстокої гри і це очевидно, адже нас багато місяців залякували, погрожували і наставляли на нас дуло автомата, якщо не коримося. Це продовжується досі. Але наш обов’язок перед собою і дітьми — зберегти свою ідентичність, пам’ять про українське. Я тримаюся за свою віру і в найтемніші часи мені це дає сил. Кожен жовтий колір на вулиці, кожен блакитний клаптик неба нагадує мені, що ми не одні.

Я вірю, що колись ми ще прогуляємося нашими вільними вулицями».

Читайте також

Я досі боюсь купити щось гарне в квартиру, аби не зрадити свій дім!