Я досі боюсь купити щось гарне в квартиру, аби не зрадити свій дім!

Наша підписниця в свому листі поділилася своїми переживаннями про прив’язаність до дому та труднощами сприйняття нового житла в чужому місті, яке ніколи не стане своїм.

Прочитала недавно у вас причини через які бердянці не можуть виїхати. І от побачила там прив’язаність до дому. Так мені це відгукнулось. Бо я, виявляється, і не знала, як була прив’язана до свого. Так спокійно завжди ставилась до цього, звісно любила дім, але так само любила подорожувати, бачити щось нове, жити в різних місцях. А тут виїхала і все. Час йде – а легше не стає. Іноді здається, що навіть гірше.

Вже пройшло третє літо не в рідному місті, не на березі моря, не в своєму домі. Восени, мені здається, ці почуття загострюються. На вулиці раніше темнішає, стає менше людей, всі поспішають додому.

В цей момент якось особливо відчувається, що ти покинутий і забутий всім світом. Бо всі йдуть додому – а ти просто в місце, де тимчасово живеш.

Наче вже звикла до чужого міста, до чужої квартири, знайшла магазини, в яких постійно роблю покупки, навіть дорогу з роботи до будинку можу пройти майже з закритими очима, а рідним все це не стало.

Досі не можу сприйняти це житло як своє (хоча б тимчасово) і якось обживатись в ньому. Для мене завжди таким важливим був домашній затишок, я скуповувала купу побутових дрібничок, декорувала дім на свята. І у великому місті такий вибір всього, про який я у Бердянську лише мріяла. А тут раз – і не можу навіть келихи купити. Не тому, що не маю можливості. А тому, що боюсь.

Боюсь зрадити дім. Ніби якщо я почну обростати усілякими дрібницями, то це я змирилась з тим, що ще нескоро повернусь додому. Або не повернусь.

Включаються внутрішні протиріччя: а нащо воно мені? Що я буду робити з тими келихами, коли буду повертатись додому? Ось скінчиться війна, купиш ці келихи, і оту красиву свічку і відправиш собі Новою поштою в Бердянськ!

Час іде, третій рік, як ми виїхали з Бердянська. Вже і не перелічити, скільки довелось свічок купити під час блекауту, і келихи син подарував.

І Нова пошта працює в кожному куточку України і навіть поступово відкривається в великих містах Європи. Відправляй, куди хочеш. Тільки не в Бердянськ.

Життя йде, його не повернути. Все розумію.

Але досі боюсь купити щось красиве сюди, аби не зрадити свій дім.