Маяк у чужій квартирі. Як бердянці наближаються до міста за допомогою речей-якорів

Навіть через чотири роки після виїзду з рідного міста наші люди знаходять спосіб заземлитися, оточуючи себе предметами, які пахнуть Азовським морем та говорять про походження більше за паспорти

Тисячі бердянців вже чотири роки не живуть вдома, але в їхніх нових орендованих квартирах чи кімнатах гуртожитків поступово виростають невидимі мости до Бердянська. Це речі, які купують не заради побуту, а заради ідентифікації. Одна з бердянок жартує, що в новій оселі вже може відкривати власний музей, оскільки зібрала пристойну колекцію артефактів.

«Постер (один сама зробила), шопер, хустку, значки (зокрема, радянські), конструктор–мініатюру нашого маяка», – перелічує вона свій набір «виживання» в коментарях.

Для багатьох саме маяк став центральним символом. Хтось купує чашки з його зображенням, хтось – конструктори, а одна з дівчат вирішила власноруч створити свій символ шляху, купивши полотно та фарби.

«Ще з дитинства маяки були для мене не просто гарною спорудою. Маяк як мовчазна та загадкова людина, яка знає більше, ніж хоче показати. Він веде правильним шляхом і не дає збитися з напрямку. Навіть зараз я відчуваю, що мій намальований маяк дає мені правильні координати, і я пам’ятаю, де мій справжній дім», – ділиться бердянка.

Вміст «бердянських куточків» у різних містах України та світу вражає своєю різноманітністю:

  • Новорічні кульки з намальованими бичками та маяком;
  • Мініатюрна копія стели «Бердянськ»;
  • Пляжний рушник із рідним написом, який тепер став сакральним;
  • Картини за номерами, зроблені за власними фотографіями, що тепер висять на чужих кухнях як «частинка спогадів»; 
  • Риба, зокрема, бичок та пеленгас. 

Дехто йде далі та власноруч збирає моделі кораблів або створює статуетки бичка-годувальника. А ті, хто свідомо відмовляється від накопичення речей, знаходять інші способи. Фотографії набережної на заставках телефонів – це вже класика. Але є й дивовижні історії географічного пошуку дому. Бердянка, яка зараз мешкає в Кривому Розі, зізнається: 

«Купила квартиру в місті, де вікна виходять на Дніпровське шосе – воно таке схоже на наше Мелітопольське». 

Проте відчуття дому – це не лише символи, а й звички. Дехто купує речі, які просто дуже любив у Бердянську, щоб відтворити той самий комфорт: 

«Купив плейстейшн та сушильну машину». 

Хтось придбав новий купальник, а хтось знаходить розраду в тому, щоб донатити нашим, наближаючи справжнє повернення.

Всі ці маяки на полицях, рушники у ванних та чашки з якорями – це наші персональні порти приписки. Вони показують, що окупація може забрати в нас нерухомість, але вона безсила проти нашої пам’яті. Ми продовжуємо обслуговувати свої маленькі музеї не тому, що тримаємося за минуле, а тому, що саме вони допомагають нам не розчинитися в невідомості та точно знати, куди ми повернемося.