Дім, який ми носимо з собою, або велика адаптація ВПО після окупації

Станом на початок 2026 року в Україні налічується близько 4,4 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Про це повідомило Міністерство соціальної політики, сім’ї та єдності України у відповідь на запит видання «Апостроф». Для більшості з них статус ВПО перестав бути транзитним станом і перетворився на тривалу реальність. Аналіз досвіду людей, які виїхали з окупації, показує чітку лінію розлому між першим роком адаптації та всіма наступними. Якщо перший рік був часом завмирання та відчайдушної віри в швидке повернення, то 2024–2026 роки стали періодом болючої, але необхідної переорієнтацією мислення. Це історія про те, як люди вчаться пускати коріння в бетон орендованих квартир, перетворюючи свій біль на фундамент для нового життя.

Режим «життя на паузі» 

Перші 365 днів після виїзду з окупації можна назвати роком «валізного настрою». Це час, коли людина фізично перебуває в одному місті, а ментально все ще залишається вдома, під окупаційним пресом або в очікуванні деокупації. Психологи називають цей стан «синдромом відкладеного життя».

Бердянка Тетяна разом з чоловіком виїхала з окупації влітку 2022 року. Для початку обрали Черкаси, бо там проживають її рідні. Дівчина ділиться, що перші пів року життя на новому місті майже не пам’ятає, бо все було поставлено на паузу: вони не працювали, не заводили друзів, нікуди не ходили, не купували зайвих речей в квартиру. 

Згадую, як дуже сподобався красивий посуд в магазині, але я подумки нагадала собі, що не маю права його купувати. Вдома в мене купа гарного посуду, улюблена кераміка привезена з різних країн під час подорожей. Було відчуття, що коли я куплю щось емоційне, а не задля необхідності, то вже ніколи не повернуся додому – каже Таня. 

У перший рік основною стратегією була економія ресурсів. Люди орендували найдешевше житло, часто не звертаючи уваги на комфорт, бо вірили, що це лише на місяць або два. Оренда квартири з бабусиним ремонтом була не лише фінансовим вибором, а й психологічним запобіжником: 

«Мені тут не має подобатися, бо я тут не назавжди» – така логіка переселенців. 

У цей період дехто навіть не розпаковував валізи повністю, аби бути готовим в будь-який момент рушити назад, у вільний Бердянськ, Маріуполь чи Мелітополь.

Економічна стратегія першого року базувалася на соціальних виплатах та гуманітарній допомозі. Багато спеціалістів високої ланки – директори шкіл, юристи, менеджери середньої ланки, свідомо не шукали роботу за фахом. Вони погоджувалися на випадкові заробітки або й зовсім ставали на облік як безробітні, бо внутрішньо не були готові визнати, що їхня попередня кар’єра завершена. Це був час ілюзії тимчасовості, яка водночас і рятувала від депресії, і заважала реальній інтеграції.

Пошук нових сенсів

Приблизно на другий рік після виїзду наступає найважчий етап – етап усвідомлення. Це момент, коли надія на швидке повернення стикається з реальністю тривалої окупації. Ейфорія від порятунку зникає, гуманітарна підтримка від волонтерів та держави поступово скорочується, а необхідність платити за оренду та комунальні послуги нікуди не зникає.

Саме в цей період  бульбашка лопається. Якщо в перший рік люди намагалися триматися тільки «своїх» (бердянці з бердянцями, маріупольці з маріупольцями), то на пізніше починається поступове залучення в місцеві громади. Люди починають заводити знайомих серед місцевих, цікавитися проблемами міста, в якому живуть, і – що найважливіше – дозволяють собі купувати нові речі в дім.

А потім я нарешті пішла і купила собі той посуд. Більше того, ми з чоловіком орендували кращу квартиру, бо до того жили в дуже некомфортних умовах разом з тіткою, яка люб’язно прийняла нас в себе. Було незручно, але ми не думали, що це затягнеться на роки. Сьогодні в нас гарна, світла квартира, куди я постійно купую нові речі для затишку. Скажу більше: ми навіть наважились завести кота, що стало для нас показником справжнього прийняття ситуації. 

Цей перехід є ключовим маркером успішної адаптації. Купівля нової каструлі, зручного крісла чи навіть вазона з квітами на орендоване підвіконня означає, що людина дала собі право жити тут і зараз. Це не означає зраду рідного дому, це означає, що людина прийняла реальність і більше не готова втрачати дорогоцінні роки життя. 

Від гуманітарки до пошуку роботи 

Аналіз зайнятості ВПО у 2025 році демонструє цікаву тенденцію: зростання мікропідприємництва. Люди, які втратили все на окупованих територіях, привезли з собою найцінніший капітал – свій досвід та соціальний інтелект.

У перший рік адаптації переселенці часто боялися ризикувати. На другий та третій рік ситуація змінилася. Багато хто зрозумів, що державні виплати – це лише тимчасове явище, а не фундамент. Розпочався масовий процес релокації. Бердянські пекарні, заклади харчування, салони краси почали з’являтися в Києві, Львові, Дніпрі та Полтаві.

Ми з чоловіком весь 2022 рік були без роботи, розраховуючи лише на гуманітарну допомогу та рідних. Але далі так не могло продовжуватися. На другий рік великої війни чоловік влаштувався кухарем в ресторан (в Бердянську він був шеф-кухарем – прим. редактора), а я опанувала нову професію та стала SMM-спеціалісткою. Чоловік досі мріє відкрити свій ресторанчик і я вірю, що одного дня так і буде – ділиться Тетяна. 

Цікаво, що в другий та третій роки люди почали частіше проходити професійну перекваліфікацію. Колишні держслужбовці йдуть в IT, вчителі відкривають приватні курси, а ті, хто раніше займався логістикою в портах, стають менеджерами з продажів у столичних компаніях. Це болісний процес втрати статусу, але він же є ознакою життєстійкості. Станом на середину 2025 року понад 150 тисяч працездатних ВПО знайшли роботу або відкрили власну справу, що є значним прогресом порівняно з першим роком війни.

Психологічна адаптація

Психологічний стан людей, що виїхали з окупації, еволюціонує нелінійно. У перший рік домінує ПТСР, тривожність та страх перед гучними звуками. Люди живуть у режимі «сканування простору» на предмет загроз. Але на третій рік виникає інша проблема – відчуття соціальної замкнутості. 

Це стан, коли людина відчуває розрив між своїм досвідом (перебування в окупації, виїзд через десятки блокпостів) та життям людей у мирних на вигляд містах. У перший рік це викликало агресію та відчуження. На третій рік це трансформується в  таку собі тиху автономність» Люди, що пройшли через окупацію, часто стають більш закритими, але водночас і більш стійкими до побутових негараздів.

Наші життя вже не стоять на паузі: є діяльність, з’явилися друзі, хобі та якість поїздки. Але мене не покидає якесь гостре відчуття самотності та втрати. Бо насправді ми втратили надто багато. Я була дуже відкритою людиною, але зараз багато емоцій та думок тримаю в собі.  

Найбільшим викликом другого та третього років є робота з почуттям провини вцілілого. Багато хто продовжує підтримувати зв’язок із тими, хто залишився по ту сторону. Це створює постійне емоційне напруження: 

«Я тут п’ю каву в парку, а мої рідні там в окупації живуть якесь таке неповне життя. І мені постійно соромно через це» – додає Таня. 

Адаптація вважається завершеною тоді, коли це почуття провини трансформується у дію – волонтерство, донати або професійну роботу задля перемоги.

Житлове питання 

У перший рік 90% переселенців покладалися на оренду. Однак у 2024-2025 роках держава та міжнародні донори запустили низку програм («єОселя», гранти на житло для ВПО), які змінили парадигму.

Люди почали приймати рішення про купівлю житла в нових громадах. Це – найпотужніший сигнал інтеграції. Якщо людина бере кредит на 20-30 років у Києві чи Полтаві, це означає, що вона прийняла це місто як нове місце для подальшого життя. Це не виключає повернення додому після деокупації, але це дає «якір» безпеки уже зараз. Ті, хто зміг забезпечити собі постійне житло, демонструють у рази вищий рівень психологічного добробуту та економічної активності.

Я обов’язково повернутися в Бердянськ після деокупації, але вже не жити, а лише як гостя. Відчуваю, що готова пустити коріння тут, в Черкасах. Тим паче, що ми заощаджуємо гроші на житло – каже Тетяна. 

В наступні роки адаптації змінюється структура соціальних зв’язків. У перший рік переселенці були «невидимими» для місцевих громад, існуючи в паралельній реальності черг за гуманітаркою. Пізніше вони стали активними суб’єктами.

Ми бачимо, як переселенці з окупованих територій очолюють громадські ради, стають активістами в ОСББ, приносять нові культурні коди в міста, що їх прийняли. Це взаємовигідний обмін: міста отримують загартованих людей, а переселенці – відчуття причетності.