«Та ми всі тут знімаємо!» – звична фраза, яку чують переселенці на нових роботах, у нових під’їздах і нових громадах. Але є одна річ, яку не розуміють навіть добрі й уважні люди поруч: переселення – це не про квадратні метри. Це про втрату дому, себе й опори. І це болить довше, ніж здається. Своїм досвідом і думками щодо цього з редакцією «Бердянськ 24» поділилась наша читачка.
– Та я все життя у зйомній квартирі живу. Що, мені легко?
– І зарплати у нас зараз однакові. Тож ми – у рівних умовах.
Ця розмова у новому колективі не мала на меті мене образити. Вона не зла й не агресивна. Вимовлена, скоріше, «між іншим». Або, навіть, з наміром підтримати: «дивись, не тільки тобі важко, ми всі такі». Але за цим бажанням вирівняти ситуацію стоїть глибоке нерозуміння. Бо є величезна різниця між тим, аби знімати житло, і тим, щоб втратити дім.
Моя колега, яка це говорить, збирається додому, в нехай зйомну, але давно знайому квартиру. Вона йде до неї вулицями, якими ходить роками. Має тут сусідів, перукаря, маршрут до мами й магазини, де знає все. Вона планує вихідні: до батьків, до кумів, на зустріч із подругою «в їхньому місці».
Вона вдома. А я – ні.
Я давно перестала встрявати в такі розмови. На початку ще намагалась пояснити, що ми відчуваємо. Але згодом зрозуміла – я не можу пояснити, що ми втратили не лише стіни. Наша туга за домом не про об’єкт нерухомості. Це про простір, у якому були наші люди, звички, запахи, улюблена полиця, сусідка, яка приносила ще теплі пиріжки.
Ми втратити свій світ.
Втратили укоріненість.
Втратили прив’язку до себе.
Натомість маємо тимчасовість, яка затягнулась. Сусідів, які не завжди раді бачити. Пошуки школи, лікаря, нового улюбленого двору. Тонкий лід між «я тут назавжди» і «я повернусь, тільки б закінчилась війна».
Іноді мені хочеться сказати – так, ви також знімаєте квартиру. Але ви обирали це життя. А ми — ні.
Ми залишили свої фото в рамках на полицях, тарілки на сушарці, і книги, які не дочитали. Ми обірвали свої життя там, куди більше не можемо повернутись.
І коли хтось каже: «вже третій рік пішов – заспокойтесь. Усі живемо як можемо», мені хочеться відповісти, що ми й не просимо жалю. Ми просто хочемо, аби нас не знецінювали.
Можна звикнути жити на новому місці. Знайти нових друзів, нову школу, нову роботу. Але відчуття дому не орендується. І біль втрати не міряється грошима, кілометрами чи роками.
Ми втратили не просто житло. Ми втратили світ, у якому були своїми. Ми адаптувались. Ми вижили. Ми витягли дітей, роботу, школу, побут. Але ми досі – не вдома.
Telegram 
Youtube 
TikTok 
Twitter 
RSS 
Google