«На блокпості кадирівець хвилини три стояв і просто дивився на мене. Ніби вирішував, жити мені чи ні».- військовий з Бердянська Іван Цвігун

«Витягали гроші та погрожували розстріляти»

Ще в лютому 2022 року Іван налагоджував технологічне устаткування, займався боксом і писав пісні. До повномасштабного вторгнення 19-річний бердянець навіть уявити не міг, що наступні пару років проведе в гарячих точках. Каже, що в широкомасштабну агресію вірив, але не готувався, бо не думав, що все станеться так швидко.

«Я зайшов в новини та побачив, що почалась війна. Але роботу ніхто не скасовував. Я зібрався, пішов на своє місце праці. Уже там я вирішували, що робити далі. Я намагався то до тероборони вступити, то якісь виїзди шукав з ким, як. За цей час вони зайшли в місто».

Пробувши кілька тижнів в окупації, Іван разом з сім’єю виїхали до Запоріжжя. Він запевнив, що покинути все та поїхати з окупації йому було не важко.

«Що я можу зробити в окупованому місті? Нічого. Я міг би бути партизаном, але в мене не було виходів на тих чи інших людей, щоб якось допомагати. Треба було збиратись, їхати та робити те, що я можу зробити.  Щоб це місто звільнити. З мамою було складно. Люди, вже проживши життя, вони занадто прив’язані до матеріального, нажаль. Таке виховання».

Доповномасштабний період. В Бердянську на стадіоні “Торпедо”. Джерело: Фейсбук

Хлопець розповів, що на кожному з 12 блокпостів машину перевіряли, його роздягали в пошуках татуювань із «забороненою» символікою. А також – поступово обкрадали та постійно погрожували.

«Повитягали гроші, які були просто десь в кишенях, в речах заховані. Просили сім-карти. На останньому блокпосту вже в них розмови пішли, що ми вас зараз тут розстріляємо. А то ви поїдете проти нас воювати – звідки ми знаємо… Пересмикували затвори. На останніх блокпостах, що ближче були до лінії розмежування на той час, стояли кадирівці. І один з них дуже сильно допитувався, куди ми їдемо. Він, напевно, хвилини три на мене стояв, просто дивився. Таке відчуття, ніби вирішував, жити мені чи ні».

4 місяці підготовки перед двома роками на передовій

Іван поділився, що вирішив піти воювати одразу, як почалося повномасштабне вторгнення. Хотів вступити до “Азову”, але не взяли через вік. Тому пішов до “Правого Сектору”. Наступні чотири місяці тривала жорстка підготовка.

«Навчання було доволі цікаве, якісне, дуже сильне. Навчальний центр. Я пам’ятаю всі ці обідрані лікті, коліна, все, що тільки можна було обідране, в піску і так далі. До нас приїжджали західні інструктори, дуже багато було тренувань. Бувало по три тренування на день. Не було такого, що ми нічого не робили або когось відправляли на фронт непідготовленим. Багато хлопців були у віці 18 років. І, на жаль, багатьох з них вже немає».

Військовий шлях бердянця почався на Харківщині, де у хлопця відбувся перший бойовий вихід.

«Ми йшли на штурм посадки, яка була до того втрачена. Дуже добре пам’ятаю цей штурм, бо це був перший такий досвід, доволі цікавий. Це був контакт з ворогом 10 метрів. І саме тоді я ще згадав той момент, коли я виїжджав з окупації, і в мене була одна тільки думка «коли я нарешті виїду на українську землю, щоб мені, нарешті, дали зброю і я міг їх знищувати?». Тут в мене вже була зброя, в мене є навички, я знаю, що робити… І на тому моменті мені було нормально».

Іван з побратимами. Джерело: Фейсбук Івана Цвігуна

Після Харківщини Іван потрапив до Бахмуту, далі був Серебрянський ліс на Луганщині, потім знов Харківщина і згодом Часів Яр. Саме там, за словами Івана, було найскладніше. Звідти хлопців вивели на Куп’янськ, де Іван отримав осколкове поранення. Хлопець скромно зізнався, що це перше серйозне поранення, до цього були легкі та контузії.

«Він там залишився в мені цей осколок. Прохожу лікування. Осколок не дійшов 3 мм до черевної порожнини. Як лікарі сказали – пощастило».

В армії не вистачає хороших командирів

Іван наголосив, що головна мотивація воювати далі, щоб війна якомога швидше закінчилася і менше гинули діти.

Чи страшно на війні? Так, страшно.

Страх є завжди присутнім. Тобто, тебе готували. Також в цю підготовку входить психологічна підготовка, моральна. Це дуже важливий момент. І, до речі, його часто недооцінюють в нашій армії, на жаль.

І саме оточення, від нього багато що залежить. Бо якщо ти впевнений в тих, хто поряд з тобою, то ти впевнений в собі. Питання лише в тому, хто як з цим страхом може впоратися. Хтось через Тису пливе, хтось на штурм іде».

Бердянець зауважив, що саме страх допомагає самозбереженню на війні.

Відпочинок після бойового виходу. Джерело: особистий архів Івана Цвігуна

«Страх – це є сила, і вона має діяти в якомусь напрямку. Якщо цієї сили немає, то стає на все байдуже. Багато є таких моментів, коли людина йде і міна неподалік падає. Тобто все розлітається, все летить і людині все одно. Це вже страшно. Таку людину треба виводити з зони бойових дій і проводити важку психологічну роботу».

За успішне виконання бойових задач у Бахмуті Іван отримав відзнаку «Золотий хрест», підписаний Валерієм Залужним. За два з гаком роки на фронті парубок здобув звання молодшого сержанта та став командиром.

«Це дуже серйозно, коли ти відповідаєш за інших людей, віддаєш якісь накази. Тобто від тебе багато чого залежить. Ти є прикладом для людей, ти є основою цього підрозділу. І власне, ти їх направляєш, ти їх ведеш. І це є дуже серйозним моментом і серйозною відповідальністю, насправді. У нас, на жаль, в армії є велика проблема, дійсно не вистачає хороших командирів. І це призводить до втрат. Коли я ставав командиром, мене обирали. У мене немає звання, щоб командувати, я не можу стояти на посаді командира взводу. Але побратими і посестри якось мене слухають, у нас все виходить».

Бердянець зізнався, що навіть після закінчення повномасштабної війни планує залишитися в армії та продовжуватиме військову кар’єру.

«За весь цей час, беручи участь у бойових діях, дивлячись як воно все відбувається, вирішив, що я буду в армії та пов’яжу з цим своє життя. І власне, мені є куди рости. Це шлях довгий, цікавий. І звання будуть рости з часом».

Іван запевнив, що вже звик до життя на передовій, але й підтвердив, що багато військових виснажені та потребують заміни.

«Багато хлопців втомилися, багато хто згорів морально, психологічно і так далі. У багатьох хлопців, чоловіків, жінок є свої сім’ї, які чекають їх вдома і за весь цей період часу вони їх не бачать. Тобто ці от короткотермінові відпустки – їх зазвичай не вистачає. І якщо людина постійно в зоні бойових, то її це дійсно виснажує. І вона дуже сильно переживає за сім’ю, за себе, бо сім’я переживає за неї. І дуже погано те, що ті чоловіки, які там, їх навряд хтось замінить, бо така в нас ситуація наразі в країні».

“Війна не закінчиться, доки Росія не буде знищена, інакше у нас завжди буде конфлікт з нею”. Скріншот “Бердянськ 24” 

«Армія тримається на волонтерах»

Військовий розповів, що заробити грошей на війні не вийде. Іван згадав, як витратив першу зарплатню.

«Вона в мене вся пішла на амуніцію. Бо коли ми прийшли в навчальний центр, то ми дивилися на тих, хто був старшим за нас і постійно питали, а що нам краще одягти, що нам краще придбати собі, щоб нам було комфортно. І ми купляли все, що тільки можна з усіх мілітарі-магазинів. І я цю амуніцію, напевно, за весь час рази чотири міняв. А форма доволі дорога. І вона зношується, вона горить, вона рветься, її псують уламки».

Іван відзначив роль волонтерів у підтримці військових.

«Зазвичай наша армія тримається на волонтерах. Це є проблемою. Але якби не вони, то напевно було б все по-іншому. З приводу зброї – зброя є. Я багато з ким спілкуюся, і я не бачив такої проблеми, щоб не було нічого».

З чемпіоном світу з боксу Денисом Берінчиком. Джерело: Фейсбук Івана Цвігуна

Бердянець впевнений, що Україна програє інформаційну війну, що є великою проблемою.

«За ці два роки наш народ не навчився правильно аналізувати інформацію та приймати якісь правильні рішення. Ми хаваємо все, що нам дають, і в підсумку маємо роз’єднану націю. Це є часткова заслуга військових. Тих, хто пішов добровільно на початку війни, що в таких містах, як Київ, не бігають ор..и, не ґвалтують жінок і не вбивають дітей. І це дійсно приємно.

Багато хто не хоче йти на фронт, багато хто не хоче підтримувати, допомагати. В мене особисто є багато друзів, які повиїжджали за кордон і зараз в них погляди доволі цікаві. Ні, не вважаю їх зрадниками. Мене лише дратує те, що в них українське громадянство і вони для цього громадянства не зробили нічого. А питання тоді в тому: а чому Україна вам щось винна? А що ви зробили для України? Адже звинувачувати когось ми можемо завжди. А що зробили ми?».

В бою народжуються пісні

Смерть іде паралельно з життям, іноді війна надихає на творчість. Втім приводи зовсім не позитивні. Саме на передовій Іван написав свою пісню «Бахмут».

«Ця пісня була написана після того, як загинули «Хард» і «Конструктор», утримуючи одну з позицій в Бахмуті. Це була вже ніч. Я пам’ятаю, тоді відкрив на телефоні нотатки в тому будинку, де ми були, та написав кілька слів. Це був приспів цієї пісні. І вже потім, коли повернулися з завдання, то я вже тоді сів і дописав всі інші слова. Вона була написана в таких умовах, де була смерть. Все це вводить в такий своєрідний стан, і в цьому стані народжуються всі ці пісні».

На фронті народилися слова для ще однієї пісні. Незабаром Іван планує оприлюднити вже готовий трек.

«Росіяни – підготовлені забезпечені солдати»

Молодшому сержанту доводилось особисто спілкуватися з російськими полоненими. Іван запевняє, що всупереч стереотипам, вони дуже сильні та вмотивовані бійці. Хлопець розповів, які наративи російської пропаганди рухають їх військовими.

«Їх пропаганда «деды воевали» і так далі, вона дуже сильно ними рухає. Що вони знову роблять цей подвиг, знищують націоналістів, як знищували колись їх діди.

Також дуже велика пропаганда, що Україна – молодший брат Росії. В їх головах це дуже сильно закарбовано, і вони цим живуть. Вони захищають, так би мовити, свою державу від нацистів, які могли б прийти на їх землю. Це їх “правда”.

А зеки воюють за те, що їм дадуть строк менше. Тобто є певний контракт, вони півроку відбувають на “СВО” і їдуть додому. Їх цим купують.

Їх обманюють, дуже сильно обманюють. І вони це теж усвідомлюють, але вже коли сидять в полоні, коли з ними говорять наші… Або вже в іншому світі».

Свою подальшу кар`єру Іван пов`язує з військовою справою. Джерело: Фейсбук Івана Цвігуна

Разом з тим ворог підготовлений та не має дефіциту зброї чи боєкомплектів.

«Дуже сильна підготовка. Навіть якщо ти зек (засуджений – ред.) і тебе забрали, то в тебе два місяці підготовки. Дуже активної. На полігонах постійні стрільби, постійне “фізо”.

І яким би ти не був дурачком, то за два місяці тебе навчать стріляти. В них на собі по 14 магазинів з боєкомплектами. Тобто вони йдуть штурмувати на позиції повністю забезпечені всім, що треба. По тому, про що говоримо з полоненими, у них проблем немає ні з БК, ні з усім іншим. Тобто, ти йдеш на штурм, хочеш, візьми хоч ящик гранат і так далі, але тільки йди штурмуй. Це підготовлені забезпечені солдати, і ми проти них воюємо. Просто, на жаль, проти нас воює їх непотріб, а в нас гинуть дійсно люди, які мали б жити».