«Нас водили «ластівкою», а ми жартували про Наруто». Історія азовця Валерія Петренка про полон та повернення до життя

Валерій Петренко – азовець, бердянець і людина, яка вміє розповідати про пережите в полоні з гумором, але з глибоким розумінням ціни свободи.

Мрії про «Київський торт»

У камері, де кожен день схожий на попередній, Валерій із побратимом мали одну мрію на двох. Вона була простою і водночас неймовірно недосяжною: купити «Київський торт», сісти на бордюр на Хрещатику і просто їсти його ложкою, не звертаючи уваги на перехожих.

«Дуже хотілося солодкого. А ще просто побігати. Я раніше бігав напівмарафони та марафони, і в полоні мені бракувало саме цього: встромити навушники у вуха і бігти кудись, куди очі дивляться», – згадує Валерій.

Повернення до реальності виявилося фізично складним. Організм, виснажений браком вітамінів та їжі, відмовлявся слухатися. Валерій згадує, що після виходу не міг підтягнутися на турніку навіть один раз – у м’язах просто не було сили. Але ще сильніше постраждала пам’ять: через дефіцит поживних речовин можна було відволіктися на хвилину і повністю забути, що щойно хотів зробити.

Знайомство з власним сином

Одним із найважчих етапів адаптації стало повернення в родину. Свого старшого сина Валерій знав лише два місяці до початку повномасштабного вторгнення.

«Коли я перший раз його побачив після полону, він злякався, почав плакати й тікати від мене. Мені довелося знайомитися з власною дитиною заново», – розповідає боєць.

Зараз Валерій відновлюється через спорт і хобі, які мав ще до 2022–го року. Бокс, біг, колекціонування фігурок Бетмена та збирання складних конструкторів Lego – це його способи «очистити думки». Весь «бердянський» спадок – колекція коміксів та іграшок – залишився в окупації, тому він створює свій світ наново в Києві.

Суспільство теж має адаптуватися

Валерій переконаний: цивільні ніколи не зможуть до кінця зрозуміти людину, яка пройшла полон чи запеклі бої. І це нормально. Але суспільство зобов’язане адаптуватися до нових реалій.

• менше тиску: найкраща допомога рідних – прислухатися до потреб ветерана, а не нав’язувати санаторії чи кисневі ванни, якщо людина хоче побути наодинці;
• повага в деталях: від знижок у магазинах до встановлення пандусів. Валерій згадує випадок, коли менеджери відомого бренду одягу, дізнавшись про його історію, зробили величезну знижку. Це жест поваги до людини, яка вийшла з автобуса у шльопанцях і з одним пакетиком у руках;
• пандуси – це необхідність: історії про сусідів, які протестують проти пандусів у під’їздах, бо вони «псують фон», Валерій вважає неприпустимими. Суспільство має змінюватися під потреби тих, хто його захистив.

Про психологів та гумор

Найбільший тригер для Валерія – це сни. У них він знову в Оленівці або в бою. Найважче бачити загиблих друзів, розуміти уві сні, що їх немає, і прокидатися в сльозах.

Щодо психологічної допомоги ветеран налаштований скептично:

«Цивільні психологи часто кажуть: «Це нормально». Я і без них знаю, що це нормально. Але мені потрібні інструменти, вправи, секрети, як із цим жити».

На його думку, з військовими мають працювати ті, хто сам мав бойовий досвід.

Попри все, Валерій зберіг здатність жартувати. Він згадує, як у полоні їх водили «ластівкою» – зігнутими, з руками за спиною. Побратими сміялися, що вони бігають, як герої аніме «Наруто». Саме цей внутрішній спротив і гумор допомогли вистояти.

Сьогодні Валерій Петренко продовжує свій шлях. Він читає книги – «Дюну», «Володаря перснів», Стівена Кінга, – хоча зізнається, що зосередитися на читанні після полону все ще важко. Але кожна прочитана сторінка, кожне тренування і кожна зібрана модель Lego – це ще один крок до остаточного повернення до нормального життя.